Небо без хмар - Розділ 1 (b)

Рано вранці я вийшов на терасу, повільно випив стакан джерельної води, насолоджуючись вранішньою прохолодою і тихим гомоном, не гіршим за сутінковий. Ну а потім, почав писати.

Підійшла господарка, принесла сухого мускатного вина і шоколад. Вона похвалилася, що сьогодні на сніданок буде камбала. Я сказав, що дуже люблю камбалу. Ми трохи посиділи з хазяйкою, п’ючи вино і розмовляючи про рибу і про те, в якому приготуванні вона найбільше смакує.

Потім я продовжував писати, поки мене не покликали до сніданку. Їли за іспанським звичаєм мовчки, зате під час чаю смакуючи розповідав мені про свою нічну риболовлю. Був майже повний штиль, але улов видався хороший.

По тому я вийшов у сад. Хотілося трохи пройтись. У саду росли розкішні кущі жасмину, також був виноградник і невелика ділянка м’яти. М’ята одразу ж доторкнулася прохолодою до кутиків моїх уст. Я зупинився біля неї ненадовго. Кущі жасмину стояли відквітлі, виноград був ще зовсім зеленим. Над містечком панувала спека. Я прогулювався садом у затінку дерев і мені чомусь пригадалося, як учора я йшов вечірньою вулицею, мимоволі слухаючи обривки розмов. Усі розмови були такі прості, такі заземлені і часто це були різного роду суперечки. Між чоловіком і дружиною або між сусідами чи просто знайомими. У жодній розмові немає щастя, подумав я. ...а таке, яке було в троянди Екзюпері? Але ж вона його не відчувала, хоч були всі підстави. Хіба ж можна мати щастя не відчуваючи, не переживаючи?

Сонце потроху почало пробиратися крізь листя дерев. Я знову пішов на терасу і сів у своє улюблене крісло. Будинок мав дві тераси. Хазяїн та хазяйка скоріш за все були на іншій. Я зробив два ковтки вина, закрив очі і перенісся в ту частину своєї повісті, яку написав сьогодні.

Я прокинувся від того, що хазяйка злегка трясла мене за плече. Вона сказала, що вибачається за те, що розбудила, але вже п’ята година. Я подякував. Хазяйка запросила мене на вечерю.

Після вечері я ходив на концерт. Коли вийшов із залу, побачив як мені на зустріч ішла відома письменниця, Мій погляд ковзнув по шкірі її відкритого плеча, не залишивши ні найменшої подряпини. Вона легко і поважно пройшла повз. За тим я ще зустрів художницю, яку трохи знав. Вона носила величезні сережки. Ці сережки й були найвизначнішою рисою її зовнішності. Якби мене попросили описати її обличчя, скоріш за все я б не зміг цього зробити. А от сережки – легко: великі, позолочені з місяцем молодиком у центрі. Вона кудись поспішала. Ми привітались і я вийшов на подвір’я. Був вечір, але ще надто видно і це приносило деяке розчарування. Я люблю після концерту виходити у ніч, особливо у сніжну, зимову ніч. Настрій тоді якийсь особливий.

Нині ж до ночі залишався час і я вирішив знову піти в ту саму кав’ярню, вона знаходилась не так далеко. Як тільки я переступив поріг, одразу ж побачив учорашнього співбесідника-художника. Іван Родіонов, як я дізнався перед концертом. Сьогодні він виглядав якимось задумливим. Я зупинився, вирішуючи підсідати до нього чи сідати за вільний столик. Але тут він помітив мене і його лице стало майже таким, як учора. Він покликав мене за свій столик.

Цього разу я замовив собі каву і медове тістечко, а він пив каву і закінчував Ужу шоколадне тістечко. Я подумав, що поєднання кави з шоколадом теж дуже люблю і цікаво чи наступного разу він замовить собі тістечко з горіхами, а я шоколадне? Я зазначив, що він виглядав задумливим, коли я зайшов. Він сказав, що думав проте, що його білі лілеї насправді схожі на тонкі обгорілі дерева. Я запитав його, що він робить так далеко від Росії і він відповів, що в Росії йому просто стало нічим дихати. Тоді він змінив тему розмови і ми говорили про мене, про те, чим я займаюсь. До самого прощання він знову був таким, як увечері вчорашнього дня.

...Ми попрощалися й розійшлися, а вночі мені снилися обгорілі в білому попелі берізки, які стриміли із води, а над болотом слались клуби білого туману.

Я прокинувся дуже рано і в першу чергу подумав: „Як взагалі можна любити болота?” Потім за звичкою став писати і в моєму творі була спека і було море.