На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

I have no reason why it should have been so plain...

Фома Пугаляк, 10.11.2008 року



Як нині пам’ятаю той день. Радість після двох діб нарядів, коли здавалося, врешті нормально відісплюся. Прийшов друзяка і попросив залишитися ще на добу. Якби не трапилося так, що до мене прийшов меседж, то навіть попри всю вихованість послав би нахир. А так, він стояв поодалік в курилці, розповідав якісь анекдоти, переконував, що віддячить перемитненим пивом. А я, стояв як вкопаний не в стані зрозуміти, що зі мою відбувається. Зізнаюся, ні слова не запам’ятав з того, що він сказав. Лише, щоб не виглядати сумним чи розізленим вичавив з себе – «добре, чухай, більше так не буде». Я не зміг би перенести цю ніч в стандартах казарми з її розпорядком і ставленням до себе, як до частини інтер’єру.

Він весело почвалав вверх, радіючи, що не буде на вихідних кантуватися в найвіддаленішій від цивілізації «точці». Хлопаки з автоматами проходили метрах в двадцяти від мене, махаючи рукою, а я не бачив. Один з замів командира бригади волав як скажений, що в нього не винесене сміття, серед якого струнко стояли пляшки горіляки, за котрі він, власне, найбільше переживав, а мені було фіолетово.

Я стояв в курилці чи сидів чи то спершись на поручні метало-бетонного чуда незряче дивися в воду. Навіть коли напарник прийшов і почав мордувати «Фізик, я навєрх, посматрю порнуху, там пацани десь пробили діск», мене не хвилював той факт, що насправді почвалав він на блядки і не буде його видно до другої ночі, щонайменше. Не йшов жерти проклятий горох, котрий невідомо чого давали вже ввечері, певно зробивши висновок, що в жовтні стає холодно. Не доповідав найтупішому з поміж можливих чергових частини, що все гаразд і надзвичайних подій під час чергування не зауважено. Коли стемніло залишив відкритими двері і, прихопивши коц, вийшов на ту ж курилку, гостро періодично викидаючи недопалки в воду смердючого озера локального значення.

Для мене не існувало жодного світу за тим, котрий обмежувався бетонною площадкою розміром два на три та дорогою до чайника. Кави можливо й не хотілося. Але це був єдиний вихід якось розслабитися. Горіляку, припасену на чорний день і гарно заникану за скляні стенди, перекладені фанерою, в каптьорці не знайшов (зате вирахував шестірку, яка загнала мій безцінний запас, привезений зі Львова при самовільному залишенні частини, т.зв. сигнал «турист»). Аптечка ж містила ненависну зеленку, розчин пероксиду водню, пару таблеток активованого вугілля, одне військове обезболююче радянських часів, анальгін, незрозумілі таблетки з закінченням «тил», неміряно вати та бинту.

Розбудив мене від трансу тільки голос напарника вночі. Фізик, я іду спать, прорік москалик. Я нічого не відповів, бо це не було запитання і йому до ДМБ було один тиждень.

І я сидів, вслухався в шурхіт очерету, стихаючий шум легкових автомобілів і наростаючий гул тірів. Півкілометра долиною в цьому напрямку і свобода. Двадцять метрів озером і свобода. Але що б міг змінити свободою? І далі, завернутий як мумія в коц міняв каву на свіжішу, дзвонив по невідомих номерах військового містечка і клав трубку, проходжався штабом стройовим кроком, щоб заглушити потік думок та всеможливих надуманих варіантів, намарно пробував значком «чергового штабу» відкрити двері ЗНШ, щоб витягнути звідти свою гітару, втикався носом в складені руки на поручнях і бездумно вдивлявся на відбиття молодого місяця в темній воді, був всіма такими, якими хотів бути, байдуже, аби тільки витіснити спогади з придуркуватої голови.

Натомість, вся гівняна фантазія кричала – чувак, таке щастя, врешті тобі хріново як ніколи, - ну чим не причина змінити свій світогляд, посилати методично всіх нахир і робити тільки так, як корисно тобі? Щастя родиться в стражданні, ти ж знаєш. Ти ж пам’ятаєш, що керувало твоїми діями коли вирішував свою долю? Не надії, не розрахунок, авжеж? І я посилав ті думки подалі, так само той проклятий день, коли познайомився з автором меседжа. Навіть СМС друзяки, який і надалі має ту «чуйку», що й я – відчувати коли комусь близькому бридко на душі, не розрадило і не переконало, що я таки не залишився сам-на-сам з цілим вар’ятизмом, іменованим світом.

Відійшов о шостій ранку, коли врешті побачив, що до мене хтось підходить. Хлопака з охорони попросив сигарету, припалив, посидів мовчки зі мною, щось там пропатякав про погоду і почухрав в містечко охорони. Я випив краденого листового чаю, який давніше припас з «складської заначки» і врешті пробудилася якась логіка. Виніс папірець, вздовж і впоперек розписаний літерами та малюнками й спалив. Розвіяв над водою, хвилю повтикав, як стадо дурнуватої тюльки подзьобало попіл і відступило під гілляки верби, так немов його й не було. Припустив, що ті звуки які півночі доносилися з протилежного боку озера, належали якомусь приблудному коту, поскільки банда тупоголових собак (власність частини) прочісувала той лісок з особливим інтересом.

Пам’ятаю цей ранок. В мені прокинулося бажання жити. Чимало зрозумів, полиставши папірці, котрі належали мені і задля страху лежали в папці з спеціально наклеєним написом «Службові записки», того ніхто з солдатів її й не відкривав. Перш за все, в мені народилося розуміння чим відрізняються мрії від ілюзій. Як і нестримна хіть реалізовуватися, бодай ціною вільного часу.

І ще. До мене повернувся Янгол-Охоронець. Ненадовго, але я чітко розумів – так було колись дуже давно і так буде певний час, допоки не віддам ще комусь. Отак і відбуваються вічні прощання й повернення. Самого себе.

Напарник прямував до мене в курилку доріжкою поміж соснами і кленами, на ходу чухаючи сраку, так як то люблять робити всі чоловіки, котрі будяться від ранкового дзвінка чи будильника. Припалив свій нашкаляний «Бонд» в пачці з-під «Честера» і констатував – «Фізик, ти ахуєл, всьо кофє випив». «Похир, потім куплю пачку», відповів я. «Тобі буде похир, коли я уволюся» - відповів він стандартною фразою. Я не відповів, бо мені до ДМБ залишилося тільки три місяці. І я розумів цю прекрасну істину всім своїм димом цигарки «Честер», котру витягнув з пачки «Бонда». Ми сиділи тихо і палили, кожен бачачи на хвилях смердючого озера своє майбутнє.

Читати коментарі (5)
Рейтинг Оцінили Переглянули
6 Sehrg , провокатор , Ce ya , Ivan Saveman , Віктор Ковач , пше. 838
( написати коментар )
Ivan Saveman
2008-11-17 14:36:30
я це відчув. дякую!
(відповісти)
Фома Пугаляк
2008-11-17 14:57:10
дякую за подяку.
(відповісти)
Ivan Saveman
2008-11-17 20:35:32
спасибі за подяку за дяку!
(відповісти)
Віктор Ковач
2009-11-14 01:43:22
поки читав - хотілось і плакати і сміятись, а місцями з"являлась ця туповата і мила ностальгічна посмішка)) тепер дякую вам я...ви не уявляєте на яку приємну хвилю мене налаштували. завтра - обдзвонюю своїх однокашників...все ж таки 5 років разом ТАМ (киваю головою вверх, в напрямку вашого тексту) промотали)
(відповісти)
Фома Пугаляк
2009-11-16 10:09:05
крутівці?
(відповісти)
( написати коментар )