I have no reason why it should have been so plain...

Як нині пам’ятаю той день. Радість після двох діб нарядів, коли здавалося, врешті нормально відісплюся. Прийшов друзяка і попросив залишитися ще на добу. Якби не трапилося так, що до мене прийшов меседж, то навіть попри всю вихованість послав би нахир. А так, він стояв поодалік в курилці, розповідав якісь анекдоти, переконував, що віддячить перемитненим пивом. А я, стояв як вкопаний не в стані зрозуміти, що зі мою відбувається. Зізнаюся, ні слова не запам’ятав з того, що він сказав. Лише, щоб не виглядати сумним чи розізленим вичавив з себе – «добре, чухай, більше так не буде». Я не зміг би перенести цю ніч в стандартах казарми з її розпорядком і ставленням до себе, як до частини інтер’єру.

Він весело почвалав вверх, радіючи, що не буде на вихідних кантуватися в найвіддаленішій від цивілізації «точці». Хлопаки з автоматами проходили метрах в двадцяти від мене, махаючи рукою, а я не бачив. Один з замів командира бригади волав як скажений, що в нього не винесене сміття, серед якого струнко стояли пляшки горіляки, за котрі він, власне, найбільше переживав, а мені було фіолетово.

Я стояв в курилці чи сидів чи то спершись на поручні метало-бетонного чуда незряче дивися в воду. Навіть коли напарник прийшов і почав мордувати «Фізик, я навєрх, посматрю порнуху, там пацани десь пробили діск», мене не хвилював той факт, що насправді почвалав він на блядки і не буде його видно до другої ночі, щонайменше. Не йшов жерти проклятий горох, котрий невідомо чого давали вже ввечері, певно зробивши висновок, що в жовтні стає холодно. Не доповідав найтупішому з поміж можливих чергових частини, що все гаразд і надзвичайних подій під час чергування не зауважено. Коли стемніло залишив відкритими двері і, прихопивши коц, вийшов на ту ж курилку, гостро періодично викидаючи недопалки в воду смердючого озера локального значення.

Для мене не існувало жодного світу за тим, котрий обмежувався бетонною площадкою розміром два на три та дорогою до чайника. Кави можливо й не хотілося. Але це був єдиний вихід якось розслабитися. Горіляку, припасену на чорний день і гарно заникану за скляні стенди, перекладені фанерою, в каптьорці не знайшов (зате вирахував шестірку, яка загнала мій безцінний запас, привезений зі Львова при самовільному залишенні частини, т.зв. сигнал «турист»). Аптечка ж містила ненависну зеленку, розчин пероксиду водню, пару таблеток активованого вугілля, одне військове обезболююче радянських часів, анальгін, незрозумілі таблетки з закінченням «тил», неміряно вати та бинту.

Розбудив мене від трансу тільки голос напарника вночі. Фізик, я іду спать, прорік москалик. Я нічого не відповів, бо це не було запитання і йому до ДМБ було один тиждень.

І я сидів, вслухався в шурхіт очерету, стихаючий шум легкових автомобілів і наростаючий гул тірів. Півкілометра долиною в цьому напрямку і свобода. Двадцять метрів озером і свобода. Але що б міг змінити свободою? І далі, завернутий як мумія в коц міняв каву на свіжішу, дзвонив по невідомих номерах військового містечка і клав трубку, проходжався штабом стройовим кроком, щоб заглушити потік думок та всеможливих надуманих варіантів, намарно пробував значком «чергового штабу» відкрити двері ЗНШ, щоб витягнути звідти свою гітару, втикався носом в складені руки на поручнях і бездумно вдивлявся на відбиття молодого місяця в темній воді, був всіма такими, якими хотів бути, байдуже, аби тільки витіснити спогади з придуркуватої голови.

Натомість, вся гівняна фантазія кричала – чувак, таке щастя, врешті тобі хріново як ніколи, - ну чим не причина змінити свій світогляд, посилати методично всіх нахир і робити тільки так, як корисно тобі? Щастя родиться в стражданні, ти ж знаєш. Ти ж пам’ятаєш, що керувало твоїми діями коли вирішував свою долю? Не надії, не розрахунок, авжеж? І я посилав ті думки подалі, так само той проклятий день, коли познайомився з автором меседжа. Навіть СМС друзяки, який і надалі має ту «чуйку», що й я – відчувати коли комусь близькому бридко на душі, не розрадило і не переконало, що я таки не залишився сам-на-сам з цілим вар’ятизмом, іменованим світом.

Відійшов о шостій ранку, коли врешті побачив, що до мене хтось підходить. Хлопака з охорони попросив сигарету, припалив, посидів мовчки зі мною, щось там пропатякав про погоду і почухрав в містечко охорони. Я випив краденого листового чаю, який давніше припас з «складської заначки» і врешті пробудилася якась логіка. Виніс папірець, вздовж і впоперек розписаний літерами та малюнками й спалив. Розвіяв над водою, хвилю повтикав, як стадо дурнуватої тюльки подзьобало попіл і відступило під гілляки верби, так немов його й не було. Припустив, що ті звуки які півночі доносилися з протилежного боку озера, належали якомусь приблудному коту, поскільки банда тупоголових собак (власність частини) прочісувала той лісок з особливим інтересом.

Пам’ятаю цей ранок. В мені прокинулося бажання жити. Чимало зрозумів, полиставши папірці, котрі належали мені і задля страху лежали в папці з спеціально наклеєним написом «Службові записки», того ніхто з солдатів її й не відкривав. Перш за все, в мені народилося розуміння чим відрізняються мрії від ілюзій. Як і нестримна хіть реалізовуватися, бодай ціною вільного часу.

І ще. До мене повернувся Янгол-Охоронець. Ненадовго, але я чітко розумів – так було колись дуже давно і так буде певний час, допоки не віддам ще комусь. Отак і відбуваються вічні прощання й повернення. Самого себе.

Напарник прямував до мене в курилку доріжкою поміж соснами і кленами, на ходу чухаючи сраку, так як то люблять робити всі чоловіки, котрі будяться від ранкового дзвінка чи будильника. Припалив свій нашкаляний «Бонд» в пачці з-під «Честера» і констатував – «Фізик, ти ахуєл, всьо кофє випив». «Похир, потім куплю пачку», відповів я. «Тобі буде похир, коли я уволюся» - відповів він стандартною фразою. Я не відповів, бо мені до ДМБ залишилося тільки три місяці. І я розумів цю прекрасну істину всім своїм димом цигарки «Честер», котру витягнув з пачки «Бонда». Ми сиділи тихо і палили, кожен бачачи на хвилях смердючого озера своє майбутнє.