про ту, що пахне дощем (етюд)

її руки пахли дощем.

її волосся пахло дощем.

усе її тіло пахло дощем.

вона насолоджувалась цим запахом. пила його пo краплині, а потім танцювала. її ноги ковзали по калюжам і їй здавалось, що вся земля – велике море, і вона ходить по воді.

«Він помер. Пробачте.»

усе…

світ розбився.

- за що ви просили вибачення? за те, що його забрали на небо? ні, ні. не варто. – ніжно посміхалась вона. – йому там ліпше. йому там тепло. він нарешті стрибатиме на хмарах. чуєте? і не варто дивитися на мене очима повними сліз. не жалійте. не говоріть зі мною. ви недоречні. ви не розумієте, що там він вільний.

в-о-л-я. ви чуєте силу цього слова?

раптом коліна тремтять. тіло, що пахне дощем падає воду. асфальт боляче врізається у шкіру. вона стоїть на колінах перед відчиненим небом. дощ цілує її щоки.

- нащо ти мене покинув? нащо? – шепотітиме вона. – ти ж знав, я без тебе не зможу. яке ти мав право отак безсоромно піти?.. і не взяти мене з собою?

вона ще довго стоятиме на перехресті минулого і майбутнього. та дощ перестане, сльози висохнуть. цієї ночі вона вперше спатиме добре. і наступної теж. життя виявиться сильнішим за обставини.

лиш іноді, коли до її вух з чужих вуст долітатиме його ім'я, вона здригатиметься.