Тріумф (частина 1-ша)

Ранок

Він із задоволенням розглядав своє відображення у великому дзеркалі на всю стіну ванної кімнати. Попри старість, тіло його не втратило сили й пружності, шкіра полискувала потом, мязи надавали форму не виділяючись занадто, от тільки обличчя й долоні вкрилися орнаментом зморщок, проте й зморшки лягали красиво, підкреслюючи його характер: мужній, целеспрямований і трішки грайливий, а ще сиве густе волосся в зачісці а ля Ален Делон і легка, ледь помітна посмішка блакитнах очей. У велику круглу ванну, майже басейн, тихо натікала літепла вода, а повітря було наповнене жовтуватим світлом від кількох кулястих світильників під стелею, а ще парою, ледь помітною людським оком, так що створювалася атмосфера легкого сфумато. Перевів погляд на репродукцію один-до-одного Джоконди, яка висіла в різьбленій рамі просто на дзеркальній стіні: здавалося, що це не картина, а вікно в якийсь потойбічний світ, наповнений такою ж імлою, ледь помітною для людського ока, як і ванна кімната. Франциск І, король Франції, теж тримав Джоконду у ванній кімнаті, і напевне теж простоював перед нею оголений, насолоджуючись красою свого тіла і своєї джокондіанської душі, тіло в дзеркалі, душа на полотні. Від таких думок Олександрові стало ще приємніше, він зайшов у ванну і, розвівши руки й ноги, завис на воді: ось досконала людина.

Епілог

“І тепер, сидячи на ґанку свого дому в улюбленому плетеному кріслі, він відчував свій тріумф, дихав своїм життям на повні груди. В пам’яті з’являлися моменти невдач, але їх одразу ж покривали спогади про вдалі рішення й ходи, колишнє жебрацьке життя згадувалося у певному солодкому контрасті до того, в чому він жив зараз, до світу, який він створив власними руками. Цього вечора він не повинен був вже ні про що турбуватися, він зробив усе, що повинен був, врешті він незалежний, вже назавжди. Сонце заходило - велике сонце ранньої осені, розливало червоним по горизонту, чим нижче опускалося воно, наливаючись помаранчевим, тим більше розтікалася червона каламуть по горизонту, розтікалася, просякала, так що небо здавалося шляхетною блаватною шатою, по краях загаптованою пурпурною гладдю. І дивлячись на цю красу, йому здавалося, що вставши, він зможе загорнутися в небо й піти тріумфально пагорбами й долинами, полями й лісами, але йому не хотілося вставати з улюбленого плетеного крісла - посміхнувся до себе. Гораціо, що лежав біля його ніг, чомусь встав і подивився в напрямку призахіднього сонця”.

Все, написана!.. Олександр поперекреслював сторінки, що залишились до кінця зошита й закрив його. Біла кішка зіскочила з підвіконня на стіл і обнюхала шкіряну обкладинку зошита. Худа, вишукана кішка, яка кидалася на кожного чужого з пазурами, стаючи на задні лапи, чіплася передніми в ногу, а коли бачила, що їй не під силу тягатися з незнайомцем, відскакувала на безпечну відстань, шипіла, зі злим оскалом, як гадюка; ця кішка, названа Олександром Ласочкою, була насправді дуже ніжною до нього, не залишала його навіть коли він писав в кабінеті, залазила йому на коліна й спала. Ольга завжди мала кішку, завжди білу, завжди толеруюючу тільки її; на фотопортреті, який висів зліва, вона власне тримала на руках Ласку, не ту, що зараз кігтиками пробувала на міцність обкладинку Олександрового зошита, - а попередницю, яка була дещо спокійніша за цю, Олександрову, але така ж самовпевнена і зла до всіх, крім своєї пані.

- Так, Ласочка, вже закінчив… - погладив кицю.

Встав, потягнувся, й пішов до плетеного крісла, що навпроти величезного вікна на всю стіну, в якому він любив курити люльку. Олександр Андрієвич Горний був уже в літах, хоча навіть сивина й зморшки не могли приховати його особливу красу, достойність. А сьогодні він був надзвичай задоволений і наче світився зсередини. Книжка була дописана. Ні, це не були спогади чи автобіографія, це був радше підсумок того, що він зрозумів за життя, можливо, урок, який допоможе комусь досягти того, чого досягнув він: вилізши з життєвого болота, ставши успішним, і врешті створивши родину, яка успадкує й примножуватиме те добро, яке здобув Олександр. А на головного героя книги автор старався звалити набагато більше труднощів, аніж пережив сам, бо був упевнений, що якби на нього, на Олександра, такі труднощі звалилися б, то він, дякуючи досвідові, подолав би їх. Подивившись на кицьку, подумав з посмішкою: “В мене навіть немає, як в мого героя, білого вірного хорта на кличку Гораціо”. До сніданку залишилось півгодини, якраз щоб покурити люльку. За вікном рання осінь перекочувала по світу прозорі кулі чистого повітря, легко торкаючи листя на деревах, яке вже втратило зелень літа, але ще не запалилося яскравими осінніми фарбами, сад ледь тремтів час від часу під вітерцем, що рвав павутиння й носив його меланхолійно туди й сюди.

Родинний сніданок

Олександр зняв синій халат, одягнувся в кремові легкі штани і білу сорочку а ля паж, яка йому так личила й подивився задоволено в дзеркало, а потім на фотографію Ольги. Вона позувала до тої фотографії, звісно ж з кицькою, як найбільш поважно, але в самісінький момент зйомки, щось збоку відволікло її увагу й вона, з дитячою цікавістю глянула туди, лише Ласка зло дивилася в об’єктив, готова в разі чого кинутися на нього; так Ольга й залишилася для Олександра: у статечній позі й легким поглядом вбік, з іскринкою в очах, наче її кликав хтось добре знайомий і веселий.

Це його дружина, навчила його цінувати красу, зробила з неотеси справжнього поціновувача вишуканості, її смак поволі передався йому, та й він не шкодував часу на мистецькі штудії, щоб мати змогу підтримувати з дружиною ерудовані бесіди, а основне, щоб такі бесіди його врешті зацікавили.

У великій вітальні круглий стіл вже було накрито для сніданку. В неділю вони обідали цілою родиною, та й сніданок відбувався не так, як в будні: без поспіху, приходили всі, вели прості, ненав’язливі розмови.

Так, ця атмосфера ненав’язливості була ним виплекана від самого початку: проблемні питання вирішувалися довго, з обдумуванням і аргументами, й остаточно, якщо не могли прийти до згоди, то всі покладалися на його авторитет. Легкість була також і в емоційних стосунках. Олександр мав тверду філософію почуттів, яку він передавав своїм дітям, а ті внукам: почуття повинні знати своє місце й міру, ніхто не зазіхав на почуття, що мали по праву належати іншому, ніхто не втручався в справи інших, ніхто не вимагав такого втручання. Коли одружилася старша дочка Лідія, Олександр одразу ж поставив між собою й нею емоційний бар’єр – тепер у неї був муж, котрий повинен був жити для неї, а батько повинен відійти в сторону, допомагати, як може, але не бути вже тією емоційною опорою, якою був раніше, навіть, коли вона вже зустрічалася з Андрієм. Це дуже красиво вплинуло на Юрія, брата Ліди, який дещо хвилювався, що коли одружиться, батько буде керувати його сімейним життям, навіть планував жити окремо після одруження, хоч як йому й не було шкода залишити цей палац, що його для родини збудував батько. Тож після одруження Ліди Юра впевнився, що зможе жити з дружиною під одним дахом із батьком без його настирливої опіки і рік після сестриного весілля одружився сам, на тихій і добрій Олі.

Щодо імен в родині, то все підкорювалося якійсь герметичній закономірності.Старшу дочку вони з Ольгою назвали Лідією, це була ідея Ольги, вона прекрасно знала, що Лідія, чорнокоса, з хворобливим блиском в очах, – перше кохання Олександра, його натхнення в пору, коли він вибивався в люди; Олександр був проти, але Ольга його переконала, бо мріяла, щоб її дочка Ліда була натхтенням для якогось поета. Окрім того тамта Ліда, олександрова, й її чоловік Максим встигли вже натоді стати добрими друзями Ольги й Олександра, тож назвати в її честь дочку було чимось самозрозумілим. Дочка Лідія, яка від Олександра успадкувала густий хвилястий блонд волосся, а від Ольги великі карі очі, вийшла заміж за Андрія; Андрієм звали батька Олександра, що був волоцюгою й пройдисвітом. “Ось і перший знак, - сказала, посміхаючись каверзно, Ольга, - Андрій - поет, не даремно ж він вчиться на філологічному”. Андрій одник став журналістом, а якщо й писав поезію, то досить посередню. Молодшу дитину, хлопчика, Ольга зачала в період великої скрути, коли збанкрутувала перша справа Олександра, цей хлопчик став символом боротьби, адже заради сина потрібно було змагатися з життям. Його вони назвали Юрієм, себто Змієборцем. Юрій не мав однак змієборчої натури, був домашнім і тихим, трішки опецькуватим, і любив рослини, тому дуже швидко зорієнтувався, що повинен займатися садівництвом. Жінку він собі обрав теж спокійну й добру, Ольгу, можливо в ній він шукав маму, а може, просто маму своїх дітей. Досить пізнього сина він назвав Юрієм, бо дуже хотів, щоб він був таким же спокійним і впорядкованим, як сам був, хотів йому защепити любов до краси напівсільського ідилічного життя. Юрій-молодший натомість ввібрав від батька тільки пристрасну любов до рослин, яку поширив на любов до всього існуючого і таким чином став поетом (от як збулися бабині мрії: в родині з’явився поет). За чотири роки після Юрка-поета в Юри й Олі народилась Наталія, на цьому дивному неродинному імені наполягла мама-Ольга, сама тиха й поступлива, в цьому питанні вона стояла стіною, бо Юра-батько хотів дочку назвати Ольгою, однак мама-Ольга вперлася на свому. Проте дідо-Олександр раз по раз ловив себе на тому, що впізнає в Наталії свою дружину Ольгу, з Наталією в дім вернулося дзеленчання сміху й пустощі. В Ліди з Андрієм народився спочатку Олександр, названий в честь патріарха дому, а потім Максим. Назвати так хлопчика придумала Ліда, на честь мужа Лідії й друга сім’ї, можливо, це було трішки з упертості, щоб нагадати в честь кого назвали її саму. Ця логічність раніше досить забавляла патріарха Олександра.

Олександр зайшов на кухню, де пахло щойно звареною кавою, яка стояла у трьох великих джезвах на плиті. Біля вікна сиділа пані Нора й читала черговий жіночий роман. Олександр привітався з нею, зробив комплімент і розпитав, чи прийшла на її рахунок зарплатня, що було, звичайно ж, зайве, але дуже підняло настрій добрій і охайній пані Норі. За вікном на спортивному майдані бігав великий і сильний Олександр, найстарший внук, син Ліди, йому було двадцять п’ять, він влаштував успішний бізнес одразу ж після ліцею й учитися далі не збирався, зрештою, як і одружуватися, адже хотів перед одруженням стати міліонером, ця мрія ще п’ять років тому видавалася фантастичною, але тепер всі зрозуміли, що хто як хто але Олександр-молодший свого доб’ється. Першим це зрозумів власне Олександр-старший: коли, вперше в ролі діда, він намагався читати казочки своєму внукові, то побачив, що малому потрібні історії про героїв і подвиги, про людей кмітливих і відважних, так від казки про Котигорошка вони перейшли до історій-фентезі, потім до Робінзона Крузо і Джека Лондона (“Мартін Іден” – це була перша і остання художня книжка, яку намагався прочитати Олександр-молодший, після цього в нього випрацювалася стійка відраза до вигаданих героїв, “Я сам – книжка” - повторював він на закиди батька, який виявився як на диво абсолютною протилежністю сина; репортер із м’яким характером і соціалістичними ідеями, батько-Андрій хвилювався, коли син виявляв свій лібералізм і капіталістичний підхід до життя, а коли ділився з дружиною Лідою, то та покривала сина: чого, мовляв, ламати натуральний розвиток особистості) але одне дідо-Олександр знав: його книжку Олександр-молодший прочитає, і можливо власне йому вона найбільш знадобиться.

Коли патріарх дому вмостився біля столу й Нора налила йому кави, до зали ввійшла Наталія, в білому домашньому платті, як завжди граційна й так делікатно неуважна, як вміють бути неуважними ті особливі жінки, які все помічають, ніколи не припускаються нетактовності, а однак ведуть себе так, наче світу навколо них умовно-неіснує. Наталя привіталася й поцілувала діда, сіла за стіл і взялася переглядати журнал, який принесла зі собою.

- Ти виспалась? – запитав Олександр, адже вчора вона допізна гуляла з хлопцем (на вісім років старшим за неї студентом п’ятого курсу юридичного).

- Так, звичайно! Глянь, як тобі така сукня?

- Чудова!

Через вітальню, привітавшись, гордо продефілював напівголий Олександр-молодший з мокрою майкою в руці. Олександрові не подобалось, що внук дозволяє собі ходити по будинку напівголим, але що ж поробиш, коли батьки це толерують, зрештою, за роки вже якось звиклося.

Єдиною особою в сім’ї, яка дратувала Олександра по справжньому, був Максим, хворобливий і агресивний підліток (14 років), типовий мамин синочок. Народила його Ліда після події, яка радикально змінила її життя. До того вона працювала в університеті в деканаті. Там вона й зустріла Його, імені вже ніхто не пам’ятав: спрацював якийсь родинний механізм витіснення. Він був старшим студентом, великий і тупий, десь із околиць міста, він жив на квартирі й несамовито пив; як Ліда могла повестися на такого, це для всіх було загадкою. Андрій, зайнятий проблемами голоду в Африці, в постійних відрядженнях, навіть коли був удома, нічого поза компом не помічав. А Ліда пустилася за водою, занедбувала одинадцятирічного Сашу, ним займалися Юра з Ольгою. Однієї неділі за спільним обідом Ліда просто сказала Андрієві при всіх, що зраджує йому. І це був один із тріумфів домобудування Олександра, тріумф його етики родини: родина й дім понад усе, навіть коли трапиться зрада, її треба забути, знехтувати нею заради сім’ї й родини, і Ліда спромоглася так зробити. Після цих слів Андрій завмер на хвильку, а потім продовжував їсти під схлипування доброї Олі, яка не втрималася від такої сцени, Юра її притуляв і заспокоював, Ліда сиділа мовчки, дивлячись на чоловіка, незважаючи на холонучу їжу, кілька разів зиркнула на батька, який теж, як ні в чому не бувало продовжував трапезу. Малий Саша, який вже обідав не з дітьми на кухні, а з дорослими, не зніс паузи й вийшов. Закіншивши їсти, Андрій витер руки й губи гафтованим рушничком, що тримав на колінах, охайно його склав поруч з тарілкою й сказав: “Я думаю, мені варто відмінити мій проект з Африкою, теж думаю, що тобі, кохана, потрібно більше часу перебувати вдома й займатися вихованням Саші, тому я пропоную тобі звільнитися з роботи. Сьогодні увечері я попрошу пані Нору повести Сашка в кінотеатр, навіть на останній сеанс, він вже достатньо дорослий, а ми зробимо собі якесь свято, з вином і свічками.” Все це прозвучало без жодних емоцій, як репортерська констатація фактів. Потім Андрій подивився питайно на патріарха. “Так, - відповів Олександр, - Андрій має слушність, тобі, Лідо, варто звільнитися з роботи. Може пошукай собі працю, яка не вимагатиме від тебе стільки часу”. Ліда звільнилася і праці шукати не стала. Останній подарунок від коханця Ліда отримала за тиждень після звільнення: хтось повибивав вікна у вітальні. Андрій ошаленів, він кохався з дружиною постійно і всюди, з якоюсь неймовірною настирливістю та блиском в очах. За півроку з’явилися перші ознаки плоду тих шалених днів, так зачався Максим.

На такі спогади Олександра наштовхнула поява у вітальні Максима: розпатланий, зі сонними очима він бабахнувся у крісло, кинув прискіпливим оком на те, що стояло на столі: булочки, варення, масло на срібних блюдцях, сир різноманітних ґатунків, сік у прозорих графінах і прибори, охайно поскладані для кожного члена родини, - і зморщившись, встав різко, щоб пошаркати тапочками на кухню. А там гучний голос пані Нори вибухнув фонтанами апедагогічності: вона кричала, що це пиво для пікніка, а не для сніданку, що він зіпсує собі шлунок, і що батьки звинувачуватимуть її, що дозволила… ітд. ітп., Максим щось відгаркував. До вітальні прийшов задоволений, з бляшанкою пива. Тоді ж зайшли під руку й Ліда з Андрієм.

Подивившись на батьків, Максим з викликом сказав, дивлячись у вікно:

- В принципі, я не хочу нікуди їхати сьогодні.

- Доброго ранку, - відповів Андрій, - це ти зараз зпросоння таке кажеш, насправді, ти маєш нагоду добре повеселитися. – і до Ліди, - Я все ж таки хочу, щоб Максим взяв участь у цьому проекті, адже він ще ніколи не бачив, як живуть справді убогі люди.

Ліда вислизнула з обіймів мужа й підійшла до сина (не зважаючи на вік вона все ще залишалася дуже граційною, навіть сексуальною), обійняла ззаду Макса за плечі, золоті локони впали на його обличчя, й поцілувала в тім’я:

- Якщо ти вже так хочеш з батьком брати інтерв’ю з тими приблудами, то я не перечу, - Макс закинув голову до неї, син і мама подивилися проникливо собі ввічі, якась прозвучала в тому залежність і, може, сум, Ліда відірвала погляд, - зрештою на пікніку батько тобі скаже, які умови я ставлю щодо тебе, в найекстремальніші ситуації він тебе не вплутуватиме.

Максим вередливо смикнувся і, з виразом зневаги, пригубив пиво. Ну що ж, це вік такий, вік бурі й натиску, подумав Олександр, хоча, справді, Максим був найслабшою ланкою їхньої родини, і в цьому не було нічиєї вини, просто такі люди з’являються часом, коли поєднуються якісь рецесивні стереотипи поведінки, які до того можна було гамувати хорошими впливами, а тепер, зустрівшись раптом на одній людині, вони її ослаблюють і роблять у тій слабкості впертою. Але й такі важкі характери могли стати важливими й конструктивними для родини… - як? – цього Олександр не знав, але він сподівався на мудрість бабки, його Ольги, яка, може інтуітивно, передбачила появу такого Максима, і знала, що повинна для нього, власне для нього, зробити. Але думки про це Олександрові швидко набридли, і коли Ліда й Андрій, такі розслаблені, мовчки сіли за стіл й робили собі канапки з булочок і сиру, зиркаючи задоволено одне на одного, патріарх уявив собі, що зараз робить внук Саша.

Сто відсотків він пішов будити Юрка-молодшого, свого двоюрідного брата й улюбленого ворога! Ні, спочатку він, звісно ж, пішов у душ, де, швидко миючись, ревів якусь нову популярну мелодію, не маючи ні слуху, ні голосу, потім швидко заліз у джинси й футболку, і побіг будити Юрка, малого, так він його завжди називав. Колись це виводило Юрка, на чотири роки молодшого, зі себе, він закипав і вибухав миттєво. Будучи підлітками вони тлумилися злосно, причому Сашко, кремезний і старший сприймав це як гру, а високий і худий Юрко нервувався пристрасно й хижо і ніколи не дозволяв собі заплакати перед братом, хоч як би йому цього хотілося. Бачачи, як після таких сутичок, Юрко сидить в куті темної кімнати й плаче зі злості, його мама, добра Оля, брала мітлу і йшла в крило Ліди й Андрія, брала Сашка за шкварку і без слова лупила його поки було сил, потім обіймала й пояснювала, що Юра - молодший, що так негоже ітд. ітп., на що Саша винувато посміхався й відповідав: “Ай там…”. Так між Олександром-молодшим і Юрієм-молодшим народилася міцна дружба: Юра черпав від брата, як бджола, впевненість в собі й цілеспрямованість, а Сашко заглядав через очі брата у світ витонченого й розплутував, за допомогою його мозку, проблеми серця й відносин, які його прагматичній натурі видавалися нерозв’язними апоріями. Юрко був поетом на третьому курсі філології. Ну ось і вони зайшли до вітальні, довго пропускаючи один одного першим у двері: “О ні, пане інтелектуале, вам завжди першість!”, “Та що ви, пане мецнасе, дозвольте заховатися за вашими мужніми й грошовитими плечима!”.

- Ну що це таке?! Де мама з татом?! – вибухнула Наталія, - ше треба поїхати до супермаркету по… А вони, певно, знов пішли в теплиці! Ні дня без їхніх квітів! Неможливо просто!!!

Відомо, їй хотілося придбати якусь ексклюзивну дрібничку, яку вона обіцяла собі на початок навчального року в універі, на ту вечірку в її хлопця. Вона зіскочила з місця й полетіла на гору до батьків, бо ж знала, що в неділю вони зазвичай не ходять дивитися на свої рослини.

- Кави!... кави мені дайте!.. Пів царства за каву!.. – прокривлявся замість привітання вічно невиспаний Юрко-молодший. Сашко чинно привітався з батьками, стримано поцілувавши кожного.

Ну так, все йде своїми стежками, якщо правильно їх спланувати, тоді вже відомо, хто, як і на що зреагує. Як це не дивно на перший погляд, такі характери, як в Юри й Сашка, досконало врівноважувалися взаємно, насичене поривами подружжя Ліди й Андрія врівноважувала затишна пара Юрія-старшого й Ольги-молодшої, все, все було так, як і повинно бути, все на свому місці: клоунада Юрія, його нестримні теревені, переривалися саркастичними зауваженнями Сашка, Ліда й Андрій обмінювалися короткими конкретними репліками, до Максима часто зверталися, але до слова його допускали рідко, а коли той і пускав свої нігілістичні зауваги, то всі вміли їх кмітливо згладити.

Наталія привела згори батьків, Юрія й Ольгу, які виглядали зараз, як папужки-нерозлучники, такі ж розкохані, такі ж пухнасті, такі ж пстрокаті у своєму зелено-синьо-жовтому домашньому вбранні, вони постійно навпошепки щось воркували одне одному, щось таке інтимне, що й вголос зрозуміти було б важко.

Так, все складається на якусь замкнену кулю відносин, яка котиться світом, самостійна, однак теж пластична, здатна міняти свої форми, щоб зберегти свою цілісність, свою життєздатність. Осінь залила несподівано-ранковим сонцем вітальню, всі воднораз подивилися у вікна, а там все ще було майже літнім, тільки осінь котила кулі прохолодного повітря над деревами, від чого ті тріпотіли ледь-ледь, солодко тріпотіли.

Олександр, патріарх, пив свою каву повільно, любив власне так, а ще брав кусочки сиру “Лазур” і поволі розсмоктував їх, вслухаючись в леткий смак лісу й грибів. Спостерігати за життям родини, насолоджуватися кавою й сиром, ранньою осінню за вікном… все це було таким доречним тепер, тепер, коли життєву місію виконано, коли вже немає турбот, немає позову йти обов’язково далі… О, блаженний смак сиру, о, св’ята осінь за вікном!

І можна прислухатися до розмов про хризантеми, ті вишукані, брунатно-помаранчеві, які мали такий попит минулого року, і про плани Юрія-старшого щодо поля гвоздик (ах, це поле, від небокраю до небокраю, гвоздик, дрібненьких червоних квіток на голубих пагонах, так що здається, ніби блакитна імла, вкрита багряним пилком, розлилася куди око сягає, ця візія все ж таки переконала Олександра-молошого заінвестувати в бізнес свого дядька Юрія певну суму на закупівлю землі), і придивлятися до поглядів доброї Олі, яка вдячно відповідала на кожну доброзичливість, і розуміти Андрія і Ліду, які практично вміли зорганізувати все одним словом: прості речі, але як разом досконало поєднані, наче грані одного кришталу, як візерунки на майстерному кришталевому келихові, з якого молодята вип’ють перші ковтки свого спільного життя.

- Макс, - весело брякнув Сашко, - я бачу ти не дуже настроєний їхати на пікнік?!

- Хі! Ясно, що поїду!

- Ну так, - Юрко-молодший раптом посерйознішав і невидучим поглядом вперся в Максима, - як можна не поїхати, коли може це востаннє?! Усвідомлюєш, всі ми сидимо в одній і ті й же камері смертників і чекаємо свого вироку, комусь – раніше, комусь – пізніше, всім – напевно! Та ж ми повинні тулитися одне до одного, і любити одне одного, бо не маємо ми нікого, крім себе самих, крім себе, смертних!... вийдеш за двері… і раз – нікого вже немає, і не буде ніколи!...

- Баї, баї – відповів Максим і взався ножем втирати масло в розрізану навпіл булочку.

Тирада Юрка не могла не викликати в діда посмішки і такого ж “баї, баї”, тільки доброзичливого. Ті ідеї Достоєвського, Буніна, інших гуманістів всіх часів і народів, такі максималістично сентиментальні, як сама юність, і такі ж нежиттєспроможні, ідеї які потрібно перерости і з якими не можна дискутувати тверезо, бо це радше візії серця, а не розуму. І Юрко переросте їх… він має сильний життєвий якір і настрої молодості не занесуть його бозна де… як колись Івана…

Ольга завжди казала, що в родині повинен бути поет, котрий би вносив якусь ноту непрактичності, легкості, краплю божевілля, але тільки краплю; від дітей поетичності сподіватися було годі, на зятя Андрія спочатку покладала надії, однак він був радше суспільником, публіцистом, до внука Юрка ж вона вже не дочекала, хоч і напророчила його.

Зрештою дідо ж знав, для чого Юрко так наполягає на тому, щоб поїхали всі (попри, звичайно, шляхетні мотиви вселюдської любові), адже він сподівається, що зможе у відповідньому моменті злиняти з пікніка і привести додому свою дівчину, таку собі музу. Це його перша закоханість, яка, - звісно ж, Олександр це знав: ще один із законів життя, - не могла привести до шлюбу, бо поети закохуються тричі: вперше вони бачать в дівчині музу, вдруге – дружину, втретє – смерть. У закоханості й Олександр був трішки поетом: для першої, Ліди, він був готовий перевернути світ, це був імпульс, який змусив його будувати, будувати, боротися, пнутися вверх, Ліда звісно ж не захотіла чекати і одружилася на спокійному, неамбітному Максимові, щоб родити йому дітей і вести бухгалтерію його магазинчика з антикваріатом, дружиною ж повинна була стати Ольга, та Ольга, яка інтуітивно бачила, ким може стати для неї Олександр: всім, повністю всім, маленьким космосом, після її смерті з’явилася Еулая, життя якої було зовсім інше аніж життя Олександра, проте її здатність розуміти і не вимагати нічого взамін дала Олександрові прихисток і спокій, як то смерть дає людині.

Дочекавшись хвилі, коли розмови затихли, Олександр сказав:

- Андрію, після сніданку піднімемось до мене в кабінет, дещо маю для тебе. – і до всіх: - Друзі, я, на жаль, не поїду сьогодні з вами, хочу дописати книгу.

Всі сприйняли це, як належне, лише Юра–поет подивився дідові просто ввічі з якимось дивним виразом (чи може Олександрові так тільки здалось), так, наче він своєю інтуіцією відчув щось інше, ніж завжди, але це тривало тільки уламок секунди, потім в очах з’явилися нотки злості.

- Шкода, - пробурмотів.

- Хочеш, можеш залишитися зі мною, - підколов його дідо.

- Ні, дякую.

Олександр насправді не хотів, щоб хтось із ним залишався: сьогодні був його день, день який хотілося прожити на хвилях довершеності всього створеного ним за життя. Він по-снідав ситно й це йому, старому, вистачить на цілий день, хотів сьогодні тільки потягувати улюблений трунок і під вечір бути легко п’яним, відчувати по всьому тілу теплу коньячну розслабленість…

Ранкове сонце заглянуло у вікна вітальні, таке ще по-літньому добре, лагідне по-осінньому… Він допив каву й дивився на членів родини з відчуттям того, що розуміє і знає, прозорими були для нього їхні долі, і це не те щоб наповнювало його якоюсь ейфорією, просто тихою радістю й спокоєм. Андрій зловив його погляд: - Ідемо?

Піднімаючись в кабінет Олександр думав про внука Максима, ось чорна діра його розуміння, але й вона не тривожила його, адже Ольга й йому напророкувала долю навіть не знаючи його. Так, вони з Ольгою досконало все зробили, бо доповнювалися досконало: він дав їй добробут, служив вмінням розуміти, планувати, організовувати, вона внесла в його життя вимір вишуканості, високої культури і служила вмінням бачити інтуітивно вихід з ситуації, яка не піддавалася його гострому розумові. Жіноча інтуіція? Ні, інтуіція Ольги, результат еволюції, досконалої селекції, яка віками відбувалася по шляхетному генеалогічному дереву, останньою ланкою якого була Ольга. Власне ця інтуіція й наштовхнула її на радикальний крок, коли вона розірвала зв’язки з батьками, які не схвалили її вибір, і пішла до Олександра, який тоді ще тільки починав кар’єру. Тому зараз він не хвилювався за незрозумілий вчинок Ольги, який мав радикально за кілька років змінити життя її внука Макса.

- Андрію, - почав він, щільно замкнувши двері кабінету, - ти знаєш, що ваша мама, одружившись зі мною, не принесла зі собою жодного посагу, все в нашій родині зароблено нашими руками… Однак батьки твоєї тещі, яких ти не знаєш, все ж таки залишили свій спадок їй: землю, будинок, все що в ньому і гроші на рахунках, з яких можна безбідно утримувати сім’ю. Моя дружина після їхньої смерті не торкнулася всього цього. За домом до сих пір дивиться одна бездітна пара, вони тримають його в хорошому стані. Моя дружина завжди знала, що робить, і я підтримую й це її рішення: вона заповіла ці маєтки наймолодшому синові Ліди, а оскільки Ліда, після Максима не може вже мати дітей, то Максим, осягнувши повноліття стане єдиним власником цього всього. Я хочу зняти зі себе обов’язок виконувача заповіту й перекласти його на тебе, подбай про все. Тут всі папери, ось телефон адвоката, в якого вже є моя довіреність на тебе. Сконтактуйся з ним, і доведіть формальності до кінця.

Андрій стояв притлумлений, в його очах Максим раптом став великим і важким, можливо він вперше усвідомив собі, що є вихователем Максима, що від його поведінки зараз залежить, чи син стане шляхетною людиною чи багатою потворою, яка буде жити тільки у власне задоволення в палаці, який стане домом розпусти. Помітивши ці емоції Андрія, Олександр частково зрозумів таємницю цього заповіту. Так, Ольга знала, що робить.

- Відвезеш мене зараз на цвинтар. Назад я доберуся самотужки.