Тріумф (частина 2-га)

Казка про дзеркало

Якось полегшало, коли Андрій вийшов: може це день такий, коли повинно легшати й легшати, аж до повної невагомості?...

Олександр витягнув полотняний рюкзак, відкрив різьблену в стилі Людовіка ХІІІ дверку бару, вийняв звідти коньяк, який вони з Ольгою найбільше любили, й кришталеві весільні бокали, загорнув їх в білий білим гафтований рушничок і обережно поклав у рюкзак. Із шухляди антикварного письмового столу, який подарував йому Максим на честь народження першого внука, витягнув товсту папку з якимись паперами і теж запакував у рюкзак, подивився в дзеркало й на годинник, сів у плетене крісло й набив люльку.

Згадалося:

«Гораціо: Пам’ятаєш, як починається казка про Снігову королеву? Там чорти створили зеркало і полетіли з ним до Бога, щоб заволодіти божим відображенням у тому дзеркалі, але не долетіли, випустили дзеркало і воно розбилося на міліони друзок. Так от, мені здається, що всі люди, людство, цивілізація, тільки тим і займається, що створює такі дзеркала, намагається відобразити Бога в собі. А я, і подібні до мене, це такі люди, які постійно падають на ті дзеркала і розбивають їх ущент. Бо не може так бути, досконалості не може бути, бо це буде завжди пародія на досконалість.

Олександр: А що, якщо дзеркало виявиться надміцним і ТИ об нього розіб’єшся?

Гораціо: А хоч би й так, я не боюся, я мушу так робити!.. Навіть знаючи наперід, що розіб’юся, все ж таки кинуся на нього… така вже мою сутність. (Саркастична усмішка) Я не такий, як ти, я здатен до самогубства.»

Дещо про музику

За вікном майже літо. Вся родинна ситуація повстала раптом в голові Олександра як концерт, невидиму партитуру якого писали вони з Ольгою, а радше як енна кількість концертів: струнний фон забезпечували альти Юрія і Ольги, духові, кларнет і флейта, Ліда й Андрія вели мелодію, з ними перекликувалась скрипка-соло Юрія молодшого і десь в глибині звучав контрабас Сашка, час від часу вступав тремтливий і шляхетний клавесин Наталії, і тільки вередливий і невмілий саксофон Максима грав своє соло, коли замовкав концерт, такий не бахівський саксофон, однак, Олександр пригадав, як був на концерті: саксофон в дуеті з органом: це було так вишукано, треба тільки дуже вміло, з чуттям, грати на саксофоні. Зараз вони виконують концерт в мажорі: радісне ранкове аллеґро, потім пікнікове сповільнення – адажіо, потім анданте трішки п’яного вечора. Завтра може бути мінорний концерт, але такий же довершений, замкнений, змістовний.

Ох, що за надзвичайна пора, початок осені! Коли осінь заглядає несміливо у вікна, лагідно торкається щік прохолодним вітерцем, тоді власне й хочеться все спинити, назавжди спинити, щоб не було того перепливу часу, того проминання… однак перші натяки на зиму – правомірні, і так потрібно, і все повинно довершитися власне зараз…

Олександр вийшов на подвір’я і вдихнув цю осінь на повні легені. На шиї в нього був зав’язаний сірий шовковий шалик, на рамені висів сірий осінній плащ, поверх кремового довгого піджака був одягнений джинсовий малий рюкзак з улюбленим коньяком.

І може це було найбільшою невідповідністю цього дня, що коньяк пився з кришталевих весільних бокалів.

- Можемо їхати, - сказав Андрій, вийшовши з гаража, де вже не було автомобіля Юрія й Ольги (швидко ж їх змобілізувала Наталя!).

- Досить тепло сьогодні, - сказав Олександр, вмостившись на задньому сидінні.

Вони їхали через живі поля й полохливі гаї, які в передчутті осені затаїли подих, до центра міста. Добре, що він збудував будинок у таких далеких околицях, де ще можна було торкатися до природи такої, якою вона була в ті далекі часи, коли містечка тулилися в затінках пагорбів або огорталися валами на роздоріжжях. Дивлячись на це все й обминаючи з твердою дисципліною уваги настирливі біґборди, Олександр викидав зі своєї голови зайві думки й почуття. Так, всі думки про родину блякли, вони й до того, у вітальні, були бляклими, тепер же вони просто розривалися на прозорі шматочки, летіли з потоками повітря за вікном автомобіля й зникали десь позаду. Бо ж що тепер, коли все зроблено, може бути яскравим і настирливим?!!... Так забувалися обличчя, посмішки, емоції, робилося легко, і десь у тлі починала звучати музика Баха, така правильна, така врівноважена, що не дозволяла на надмір, що всі почуття впорядковувала, надмірному зворушенню показувала надмірний спокій, трагізмові – комічність, захланності – щедрість... Музика Баха як довершений Всесвіт (не тема для дисертації).

Музика – це найдовершеніша форма існування наших почуттів. Власне в музиці почуття втрачають свою прив’язаність до місця й часу, до подій і людей, стають чистими й споглядальними… Почуття відходять у тло…

О, боже, що Іван зробив з музикою, зокрема з Бахом!!!...

Іван?! – ні, Гораціо, для друзів – Гораціо, для коханок - Гамлет! – і вибух його гарячкового сміху!...

Гораціо зґвалтував Браґденбурґські концерти, вибравши тільки мінорні, повикидавши всі адажіо, всі сповільнення, залишивши тільки аллеґро, престо… все, що палало, що збуджувало, поривало, випалювало врешті-решт… І слухав таку збірочку днями й ночами, днями й ночами, наче сам свідомо хотів розшарпати душу!!! Але ж Бах – не дурний, для того він і врівноважив свої концерти спокоєм, радістю, легкістю, щоб замкнути гармонійність, не дати якійсь із стихій взяти гору! Так, гармонійність, замкнутість, пропорція – це життя й творчість Баха, це життя й творчість Олександра, і цього аж ніяк не зрозуміти Гораціо, звичайно ж, якщо б він дожив до цього часу… він вибирав тільки мінор і аллеґро…

Андрій: - Може ввімкнути якусь музику?

- Ні, не треба.

З-за пагорбів з’являлися все нові й нові залізобетонні конструкції, так, наче хотіли вклинитись назавжди в природу: місто пред’являло свої права на Всесвіт.

Цвинтар на пагорбі

Автомобіль зупинився перед брамою кладовища, Олександр побажав Андрієві вдалого пікніка, прихопив плащ і рюкзак і затраснув за собою дверцята. Пішов алейкою направо до могили Ольги. Він принципово не розмовляв з мертвими. В дитинстві було він провадив довгі бесіди з духами природи, але потім визнав сам собі, що хоч якими вони б не були красивими, розмовляти з ними немає сенсу, навіть якщо вони й існують (він тоді вірив, що існують), адже вони й так не дадуть жодної відповіді на поставлені запитання. Олександр не знав, чи існує життя після смерті, не знав чи існує Бог, знав тільки що ні мертві, ні Бог не відповідатимуть на його запитання, тому й не розмовляв з ними ніколи, жив так, наче іншого світу, крім даного, не існує, вважав що так справедливо. Він вважав, що про померлих варто пам’ятати, оскільки ті залишили по собі щось важливе, щось, чим живуть тепер живі, відчувати вдячність за їхнє життя; сподівався, що й після його смерті про нього згадуватимуть із вдячністю, без жалю, скорботи, з розумінням того, що він, Олександр, виконав свою місію на світі достойно і помер з відчуттям сенсовності й доконаності.

На могилі Ольги постійно цвіли квіти, про це дбали Юрій і Ольга-молодша, зі знаннями квіткарства вони так вчасно садили тут квіти, щоб після відквітання одних цвіли одразу ж інші. Зараз розквітли перші хризантеми, їхній ненастирливий запах розвіював вітерець і навколо могили створилася особлива атмосфера затишку. Ольга дивилася на свого мужа з порцелянового овального портрета, молода й усміхнена: гр. Ольга Горна з дому Вольська, зірочка – такий то рік, хрестик – такий то рік. Після смерті Ольги Олександра турбувало питання, чому так швидко, дочекавшись тільки першого внука. З часом все стало зрозумілим, Ользі не треба було чекати на тріумф, довершення родинної справи Олександром, не треба було бачити, як він допише книгу, не треба було чекати на перші яблука саду, ним посадженого, чи читати вірші Юрія, бо в своєму провидстві, вона це вже тоді бачила, читала, смакувала, тож відійшла несподівано й швидко, наче дрібна хвилька від легкого вітру на загубленому десь у лісі озерці. Все так, як і повинно було бути. Над могилою Олександр поставив тонку багатогранну стеллу в людський зріст з білого мармуру, що звужувалась доверху, символ сонячного проміння, на ній фарфорову фотографію, дати, requiescat in pacem і сімейний герб Вольських, на який вона єдина мала тепер право.

Він витягнув і поставив на лавку кришталеві келихи й пляшку з трунком, наповнив обидва до половини й один поставив під стеллою, сам сів на лавку й, поволі попиваючи, згадував красиві, легкі моменти (важкі часи й боротьба давно вже втратили свою цінність для пам’яті, вичерпалися й посіріли) їхнього життя. “Знайомтесь, графиня Ольга Вольська” – патетично представив її Гораціо, тоді вперше, коли Ольга з’явилася наче з іншого світу, легка, як музика. Вона не любила, коли її представляли графинею, тому жартома обома долонями розкуйовдила Іванову густу чуприну, той сміявся. Потім, їхні прогулянки, вино в квартирі Гораціо, тісній кавалерці, розмови про живопис і музику, в яких Олександр майже нічого не тямив, книжки й альбоми, які вона йому позичала, змагання з гри на роялі, старому й пошарпаному, в будинку культури, – всі ці спогади разом із трунком і легкою радістю вливалися в Олександра, поволі опускалися на дно пам’яті, втрачаючи в її водах різкість, і врешті, лягали десь на її дні, вже зовсім непомітні. Залишався якийсь легкий настрій, прозорий, як повітря навколо, як запах хризантем і таке ж прозоре проміння сонця.

Випивши, він вилив вміст келиха Ольги на могилу й вдарив ним об стеллу, пішла тріщина й надщербився край, поставив келих знову на могилі, а свій загорнув у рушник і запакував разом з пляшкою в рюкзак.

Пішов вгору на вершину цвинтарного пагорба. Там були поховані прості люди, не було жодного красивого пам’ятника, прямокутні плити, хрести, й відкривався красивий вид на місто, звичайне університетське містечко з низькою забудовою в центрі й житловими масивами на околицях. Мало не рушив до могили Івана, але стримався.

“О ні, Гораціо, я не відвідаю твоєї могили! Я не відчуваю до тебе жодної вдячності! Своїм життям ти не вніс у моє нічого вартісного!”

Рушив натомість до скромної могили батьків Ліди. Згадалося, як запідозрив, що Ліда зраджує йому з Гораціо, прийшов тоді до будинку культури, де вправлявся за роялем Іван. “Хочеш я тобі заграю свою нову композицію? Називається ’Статевий акт’!” Він грав, віртуозно грав, спочатку перепліталися дві мелодії, одна проста й ідилічна, інша напружена, майже трагічна, потім, під наростаючу швидкість і деформації ритму, мелодії сплелися так міцно, що годі було відділити, все злилося в один тривожно-солодкий каскад акордів і завершилось в точці максимального щастя, кінцевий акорд ще секунду висів у повітрі. Олександр стояв напружений і злий, він все зрозумів. “Ну як тобі?!” – з посмішкою запитав Гораціо, пауза, “Так! Я переспав з нею. Це було прекрасно! Тепер я розумію тебе набагато краще…”

Олександра зараз цей спогад не торкнувся, як давніше.

“Я не піду до тебе на могилу не тому, що ненавиджу тебе, так не є, мені на тебе байдуже. Я не піду, тому що не погоджуюся на твій проект, на твоє життя, ти абсолютна протилежність щастя, гармонії, сповнення. І це символічно, що твоя могила з іншого боку цвинтаря від могили Ольги. І це символічно, що ти помер, зірвавшись зі скелі, коли хотів подивитися, як виглядає буря на морі з висоти пташиного польоту, і ти це побачив, от тільки стежки ти не вгледів, а ця стежка була важливіша від величних хвиль. Так, ти назвав би зараз моє життя непримітним озерцем, нецікавим з естетичної точки зору. Ти не зрозумів, що музика Баха - це не тільки фуги, але й спокійні кантати. О, боже, я розмовляю з тобою, як із живим! – смішно! - може це тому, що за життя я розмовляв з тобою, як з мертвим. Ти у всьому бачив смерть, вона дивилася на тебе очима кожної з твоїх чисельних коханок, вона віяла на тебе з проміжків між клавішами роялю, вона ж завжди віятиме від твоєї могили. Можливо недаремно друзі, яким ти постійно зраджував, завалили твою могилу гіганським каменем, розтрісканим навпіл. Ти казав, що живеш, що хочеш від життя всього, ввійти в нього повністю, насправді ж ти спазматично хапався світу, а не життя, ти, як скажений пес, кусав світ, і стогони його пришвидшували прихід твоєї смерті! Ні, це не життя, я не підписуюсь під таким визначенням! Життя - цілісність, гармонія змістовності, довершеності, життя – це заклик створити таку завершеність, зробити так, щоб все навколо: предмети, події, люди, вчинки, - мало свій сенс, своє місце! Ти творив??! Ні, це я творив! А ти тільки руйнував! І твори твої – запаковане в звуки руйнування людської душі! Але люди ніколи не додумаються спалити твої партитури, диски, хату твою й копм, бо в людях є щось подібне до тебе, вони любуються на тебе, як на збільшену копію частини самих себе, аж поки та частина не вб’є їх, бо ж від чого іншого люди помирають, як не від Івана-Гораціо-Гамлета в собі. Ти не любив, коли тебе називали простацьким ім’ям Іван. Що ж, хоч тепер, на кладовищі, визнай свою сопричасність з людьми навколо, я ж своєї сопричасності з тобою не визнаю!”

Тихим спокоєм війнула на Олександра могила батьків Лідії і він вирішив й тут випити трішки кон’яку, будучи вдячним за Ліду.

Місто сонця

Сонце стояло в найвищій точці своєї подорожі й заливало відпочиваюче місто спокійним промінням. До Максима з Лідою варто було зайти десь на третю, то ж Олександр мав із дві години в запасі: хотілося прогулятися містом, посидіти в улюбленій кнайпі.

Проходячи біля церкви, Олександр змішався з натовпом, що виходив після служби божої. На обличчях людей прочитувалося полегшення, яке Олександр чудово знав, адже більшість з тих людей майже нічого не розуміла в заплутаних обрядах, ходили до церкви тільки ради пристойності, виконуючи незрозумілий суспільний обов’язок, багато хто думав, що Церква – блюститель моральних цінностей, що без Церкви суспільство б здичавіло… може й так, але ж Олександр знав, що можна й без обрядів бути чесною й відповідальною людиною, що благородство не є чимось накинутим вихованням, суспільством, богом врешті решт, воно є чимось внутрішнім, потягом до світлого, гармонії, який потрібно визволити в людині, дати йому розвинутись працею над собою, силою волі, сприятливими обставинами розвитку. Добре, що в нього була така внутрішня впертість, що він зміг зробити зі себе шляхетну людину, добре що знайшлася така помічниця як Ольга, не кожному так щастить, багатьох життя опускає на дно, а ті не мають сили видертися, так, як видерся він. Може тому й добре, що люди ходять до церкви, де їх переконують, що хтось за них дбає, добрий батько на небесах, і все, що в їхньому житті стається – це на добре вийде, бо важливо мати позитивний підхід до життя, тоді легше помітити нестандартні ходи й рішення, тоді краще видно перспективи. Тому то Ольга й заборонила йому в певний момент бачитися з Гораціо. Це було після тої ночі, коли вони удвох з Гораціо пили в темній підвальній кнайпі. Олександр, після зради Лідії, якось краще орієнтувався, хто такий Гораціо, проте, а може власне й тому, далі приятелював з ним, може ради того тільки, щоб споглядати на світ через життя Гораціо, тобто з зовсім нетипової точки зору… Хоча тепер, після стількох років, Олексантр би не сказав, що ця точка зору була нетиповою, він помічав в багатьох людях Горацієву жилку, готовність із закритими очима зануритись в якийсь новий досвід не зважаючи на наслідки. От скажімо ті п’янички, що одразу після церкви, залишивши жінок (“Пропустимо по пивку з друзями!”, о, наївні дружини: “На обід щоб був!!!”), звернули в брудний бар біля автомийки та вулканізації, вони теж занурюються в буття з головою, от тільки в них горизонти розуміння не такі, як були в Гораціо, але механізм той самий… Тоді в тій темній кнайпі Гораціо як завжди пустував, кривлявся й сміявся, заражаючи, як на диво, веселим настроєм стриманого Олександра. Вони пили тоді багато, Гораціо багато розповідав про себе інтимних подробиць, на цегляні склепіння червоно облизувало світло свічок, десь далеко, в лабіринті підземних залів, звучав саксофон. Історії Гораціо робилися все темнішими й заплутанішими, відношення його до минулого, до світу, в який його закинула доля, до себе самого, видавалися бути таким темним підземним лабіринтом, в якому пахло грітим пивом, жіночими тілами і десь далеко звучала музика, і він, Іван, був загубився в тому лабіринті назавжди: “Це все, як пастка: по твому серцю різанули, і ти вже не маєш сили не різанути по іншому, а потім сором їсть тебе зсередини, розпеченим залізним язиком зализує тобі рани…” Олександр старався тоді, якось розплутати, якось зарадити, але це було так непорадно, Іван плакав. Ідучи додому, Олександр плакав теж, в свідомості, а радше в серці, сиділо якесь почуття абсурдності й безпорадності. Вдома Ольга не спала, приготувала чай, вклала Олександра, який все пробував пояснити ламаними фразами, що з ним, а Ольга його гладила в ліжку, цілувала й ніжно повторювала: “Це пройде, це все ілюзії…”. Зранку Ольга з кам’яним обличчям сказала: “Я розумію, тобі двадцять два роки, в тебе часом можуть бути зриви. Проте краще, щоб їх не було. Я не вважаю, що життя абсурдне. Я не вважаю, що світ для того, щоб нас ранити. Не вважаю теж, що жити - просто, але треба, врешті решт, мати відвагу і не хникати, коли щось не так! Якщо ти ще раз зустрінешся з Гораціо, я піду від тебе.” Ольга мала слушність тоді, Олександр справді міг пройнятися від Гораціо негативізмом. “Люди самі драматизують життя, і добре, якщо розв’язка не трагічна. Може варто зайти в ту кнайпу, де ми востаннє зустрілися з Гораціо, цікаво, чи й зараз вона видасться мені такою ж метафізичною” – підсміхнувся Олександр і попрямував в сторону бідного й запущеного передмістя.

Він вирішив за стільки років відвідати місце свого жахливого дитинства, місце голоду, дитячих ігор і щурів. Цивілізація звісно ж і сюди вже запускала свої щупальці: біґборди, кольрові рекламні вивіски, цілодобові магазинчики, проте вулиці передмістя були добре знайомими, повороти, облуплений тинк трьохповерхівок, голуби на дахах – що може бути таким вічним і незмінним, як клімат бідного району, його можна звідси викурити тільки зруйнувавши сам район. Олександр дивувався сам собі, як це він не відчуває жодної романтичної ностальгії до цього місця, ностальгії, так ревно описуваної прозаїками всіх часів і народів, ностальгії за дитинством. Може тому, що пам’ять більшості людей має хорошу захисну звичку витирати все, що було в минулому болюче, неприємне, принизливе, але не пам’ять Олександра, він пам’ятав кожен ковток нещастя, яким нагодувало його дитинство: факти, факти, факти, огидні й реальні, як собаче лайно на газонах (теж до речі характерна риса таких районів). І пам’ять про дитинство Олександра ні боліла, ні гріла, він дозволив їй існувати тільки в минулому доконаному стані, або й поза-минулому. Лише одне почуття, почуття перемоги, й то слабеньке таке, десь у тлі, давало про себе знати. В будинку, де він жив у дитинстві, зробили капітальний ремонт, поміняли дерев’яні сходові клітки, двері й вікна, поклали пластиковий дах, а подвір’я, в якому він бавився, заклали плиточкою, можливо тут потім зроблять невеличку кнайпу з патіо, - сказала йому нова мешканка будинку.

Гуляючи старою частиною міста, відреставрованою й задбаною, Олександр Андрієвич почував себе прекрасно, бо в обідню недільну пору люди тут зустрічалися дуже рідко, було спокійно, статно ходили голуби, майже по-літньому пригрівало сонце. “Де ж була та кнайпа з підвалами?! Ага, в цьому провулку, цегляний будинок, ось! Ну, прошу: заколочено!” Куруті східці в підвал впиралися в заколочені дошками двері, старі, обісцяні й пописані графіті. Колишньої вивіски теж не було, над дверима вицвів напис готичними літерами: “Театральна студія ’Маска й серце’”. Театри в цьому студентському місці були дуже ефемерними, з’являлися й зникали, як сезонні явища. Театри по-суті повинні бути ефемерними, але й вічними, бо ж мусять бути місця, де люди зможуть подивитися збоку на свої ірраціональні пристрасті, набути до них відповідної дистанції, щоб не жити ними в реальності. Гірше, коли для когось театр є життям, а життя - театром. Що ж, пора б і в “Клавіші” посидіти.

“Клавіша” була затишною каварнею у вузенькій вуличці біля ринку, всередині вдекорована предметами, пов’язаними з музикою: інструментами, листками з партитур, фотографіями й портретами музикантів, найчастіше там тихенько пускали джаз, а часом і класику. Він замовив собі каву й коньяк і розкурив люльку.

За сусіднім столиком сиділо двоє хлопців й дві дівчини, вони курили, попивали пиво й гучно бесідували, так що Олександр міг усе чути.

- Ні, я цього не розумію, чому відразу показувати акторів оголеними, – дівчина.

Їй відповідає скромний хлопчина, позираючи раз у раз в папери, які лежать на столику, певно автор п’єси:

- Тому, що, розумієш, гола людина, тобто, коли людина гола, коли стоїть гола, а хтось на неї дивиться, вона така, як є, розумієш, так дивиться, жести такі, ну, такі як в неї…

- Справжні, - це інший хлопець допомагає. Дівчина, що задала питання мовчить, а потім, майже криком:

- Не буду я гола стояти і все тут!!! – так, що присутні в кнайпі обернулися на неї. Хлопець не автор захіхікав. Вони стишили розмову і Олександр продовження вже не чув, але потім емоції знову зробили своє діло.

- Я от не розумію, - це дівчина, - чому головний герой покінчив життя самогубством? Чому?

- Бо мода така, Кать, - це не автор, хлопчина-кривляка, душа компанії, як можна було здогадатись, - що за спектакль без самогубства?!!

- Нііі! - заперечив автор, видно не зрозумівши жарту, - Розумієш, Кать, просто в Місті сонця всі були такі правильні, що герой не міг знайти себе, він задихнувся в атмосфері цього міста…

- А чому він не міг просто піти звідти? – це Катя.

- Ну… бо не було куди й навіщо… - філософськи й присоромлено відповів автор.

- Пєтля затянулась і вихада нєт, - жартівник.

- А чому люди взагалі чинять самогубства? – це інша дівчина, трішки замріяна.

- Бо в людей проблеми, - це Катя, - і вони не можуть їх розв’язати, потім з’являється почуття безпорадності і людина думає, що проблеми розв’язати неможливо, і тоді вбивається.

- Або якщо сильні якісь потрясіння, - якби засоромлено, сказав автор, - коли людині хочеться, щоб мить зупинилася… (тут пауза, напевне всі на нього здивовано подивилися) Ну, ви ж знаєте, що існує така версія, що Іван Долина насправді не впав зі скелі, а кинувся, побачивши прекрасне море внизу.

О, знову Іван, його ім’я обростає легендами, людям потрібні легенди так само, як потрібен театр, легенди кодифікують певне божевілля, ставлять на ньому ярлик: “таке вже було”, і пересічному обивателю можна далі жити спокійно, знаючи, що його божевілля десь в історії однаково вже відбулося. Олександр, посміхнувшись, випустив хмарку диму: тільки люди, які прожили таке життя, як він, Олександр, здатні подивитися тверезо на факт-Гораціо, без міфів, возвеличувань, страху, упереджень, як просто на факт.

- Вибач мені, Андрію, - спокійно звернулася до автора задумана дівчина, - але в Місті сонця всі - потвори, хоч правильні потвори, порядні, і якщо герой покінчить життя самогубством, то він погодиться з цією ситуацією, виявить свою нездатність що-небудь змінити, свою слабкість… я не погоджуюся з ідеєю самогубства.

- А я за!!! – вигукнув веселун, - ми що, всі такі сильні?! Театр для того й існує, щоб виявляти нашу слабкість.

- Так, так, позбирай на сцені потвор і бався ними! – в голосі дівчини прозвучав сарказм, що несподівано всіх розвеселило.

- Добре, добре! Давайте зробимо спектакль про сильних, ідеальних людей, в яких все добре! А головний герой одружиться на достойній героїні, буде мати хороших, порядних дітей, в них буде багато грошей, бо всі будуть чесні й працьовиті, і помре наш герой щасливий і оточений пра-правнуками в глибокій-глибокій старості. От глядачі будуть задоволені! – всі сміялися спостерігаючи за кривляннями балакуна, а потім описували, як будуть задоволені горожани таким спектаклем, як будуть гордо виходити з театру й казати своїм дружинам: “От, бачиш!”.

Хоч ці дитячі дискусії й розважали Олександра, проте час було вже йти до Максима.

Друзі родини

- О! Кого я бачу!!! Принца з байки! – опецькуватий, з величезною лисиною і доброю-предоброю усмішкою, Максим повис на шиї «принца», - А ви що, не поїхали на пікнік? Ліда, диви хто прийшов! Тепло надворі, правда, будемо на дворі, якраз час на каву і на шахи, - тут він підмигнув Олександрові, ох же й ці старі шахісти, - зараз я винесу столик і табуретки. Ліда, - це вже в квартирі, - каву роби, Сашко прийшов!

Олександр чекав на подвір’ї перед вічно-відчиненими заскленими старими дверима квартири Макса й Ліди поки метушливий Макс не приготує їм місце.

- Ти знаєш, - на ходу балакає Макс, - я навіть не сподівався, що цей манускрипт такий дорогий, це Віталік десь виникав, що він сімнадцятого сторіччя. Я вже й кажу Ліді, давай поїдемо на оксамитовий сезон в якусь Грецію.

І Ліда йому відповідає з помешкання:

- Спершу продай його!!! Фантазер!...

- Макс, ти мені даш врешті слово сказати?!! – сміється Олександр, Макс здивовано зупиняється перед ним з табуреткою в руках, дивиться перелякано:

- А що? Щось сталося?

- Ні, нічого, - Макс такий забавний, такий добрий, - я книжку дописав!

- Я знав, що колись це станеться. Ліда, витягни коньяк!!! А, ти не знаєш який!!! Вітя, принеси коньяк, той, який я люблю!

Олександр сів на принесену табуретку й глибоко вдихнув атмосферу цього затишного подвірка. Попри тріскотіння Макса все було наповнене недільним спокоєм, так здається, що осінь, перекочуючи свої повітряні кулі над містом, одну з них закотила в це подвір’я і вже витягнути не зможе. Старий жовто-сірий тинк, з трьох сторін балкони з темно-зеленими залізними перилами (якась трирічна мала дивилася на сивого дядю в кремовій маринарці крізь просвіт в перилах і радісно хіхікала, Олександр помахав їй рукою, вона заверещала від радості й побігла ховатися). Одна ж зі сторін подвір’я була глухою стіною сусіднього будинку і вже років хіба з десять була повністю заплетена диким виноградом, тож була пухнаста й зелена зараз, а потім десь в жовтні повинна була перетворитися в багряний каскад листя, як було приємно тоді сидіти тут, на подвір’ї й попивати ґлінт-вейн, загорнувшись у плед. Виноград зараз власне плодоносив дрібними неїстивними чорними ягодами: для голубів справжній бенкет, вони розвісилися на стіні, наче сірі якісь фрукти і час від часу якийсь зривався, й зробивши коло над подвір’ям знову зависав на лозі, вигинаючи граційно шию, щоб дотянутися до виноградин.

З пляшкою коньяку вийшов Віталій, наймолодший син Макса, худий і кучерявий, занадто худий і занадто кучерявий.

- Добрий день, пане Олександре! – поставив пляшку на розкладний столик і флегматично почав ходити туди-сюди по дворику дивлячись під ноги. Попри свою відлюдькуватість він був справжнім генієм. На відміну від батька, який, хоч і любив старовину, і то пристрасно й безрозбірливо любив, тому й був основним рушієм антикварного життя містечка, адже скуповував все, що мало хоча б натяк на древність, а потім обмінював, перепродував, одним словом, робив рух, його син був справжнім знавцем; Віталік закінчив з великими труднощами Реставрацію в Академії мистецтв, для нього торкатися інструментами давніх речей було справжньою мукою, тому працював він через силу і дуже-дуже тонко, щоб не сполохати духа старовини з реставрованого предмета, а тільки видобути з нього ту невидиму для пересічного ока красу, яку так ревно ховає від людини час, Віталій був геніальним реставратором. Хоча роботи зараз він не мав, його ніхто не брав після того, як він відреставрував храм святої Ольги на Лісках, після реставрації храм виглядав ще древнішим, що звичайно ж не сподобалося пароху й прихожанам, добре, що хоч заплатили за роботу, тепер Вітя працював з батьком, а радше зі своїм улюбленим антикваріатом. Олександр подумав про те, що з Максима, цієї доброї круглої лялечки врешті вилетів вишуканий метелик.

- А ось і війська! – вискочив Макс, гримаючи великою коробкою з шахами, наче брязкальцем. – Шо?! Поміряємось силами?!

- Як завжди, з задоволенням! Ти розкладай, а я перемовлюся кількома словами з Лідою.

- Нє-нє-нє, спочатку за твою книжку! Ліда, буде врешті та кава, чи мене має нагла кров залляти?! – весело крикнув Макс в сторону квартири.

- Іду-іду!!! – відповіла Ліда й одразу ж вийшла з тацею, на якій стояла джезва, три філіжанки й кришталеві чарочки, з яких в цьому домі звикли пити не тільки горілку але й коньяк.

- Привіт, Сашко!

Ліда мала пряме русе волосся, яке на старість носила зібраним в кульку, що надавало її обличчю якусь іконічну правильність. У присутності Олександра вона якось по інерції ніяковіла, хоча тепер це вже було просто звичкою, раніше її справді боліло те, що вона зрадила Сашкові з Гораціо, хоч вона й знала, що Сашко вибачив їй, проте себе вона вибачити не змогла. Сашко продовжував дружити з нею, вона продовжувала жалкувати за скоєне, Сашко не хотів цього помічати, потім – Макс, Ліда одружилася, вони дуже любилися і Сашко їх любив, а вони Сашка, однак виразу зніяковіння стерти вже ніяк не вдалось, так і носила Ліда його перед Олександром, як недокінчену фреску носить за-швидко висохлий тинк.

- Привіт, Ліда! А що, Вітя з нами не вип’є?

- Ой, шось не подумала, зараз принесу й для нього.

Віталій все ще ходив задуманий подвір’ям.

- Добре, - промовив урочисто Макс, всі, крім Ліди, яка розливала з джезви каву, тримали чарочки з коньяком, - сьогодні урочиста хвилина, ми випиваємо за новий здобуток нашої культури, за нову книгу, яка стане віхою в духовній історії нашого народу, як буде…

- Добре-добре, - сказала Ліда, взявши й собі келишок, - Давай по-суті, жабусику.

- Тож вип’ємо за… за дружбу!!! Віват!!!

І голуби крилами затріпотіли.

- Ліда, я щось для тебе маю, давай зайдемо в кімнату, - Ліда кивнула, - а ти Макс розставляй фігури!

Взяв рюкзак і за Лідою через кухню та темну прохідну кімнату пройшов до великої вітальні, яка вікнами виходила на вулицю. Стовпи пополудневого сонячного проміння розпилювалися по кімнаті, створюючи враження золотистої імли, вихоплювали, як на потемнілих барокових полотнах, деталі інтер’єру, який звісно ж був наскрізь антикварним, залишаючи в розмитій зеленій темряві закамарки, яких у цій заставленій нефункціональними меблями кімнаті було доста. Жестом Ліда запросила гостя сісти за круглий стіл, що в центрі, сіла сама. Олександр краєм ока побачив своє мутне відображення в старовинному дзеркалі справа.

- Лідо, справа досить простенька, - витягнув з рюкзака папку, поклав її на стіл, і взявся легко постукувати по ній пучками пальців, - Ти знаєш, як я відношуся до Івана Долини. Для мене ім’я цієї людини – синонім слова «програш». Я не хочу про нього згадувати, однак сьогодні вже такий день, що мені хочеться розставити всі крапки над «і».

Ліда зашарілася, опустивши очі. «Невже тамта ситуація її до сих пір хвилює?! Як можна було пронести через все життя цей один момент, нічого з цим спогадом не зробивши?! Спогади потрібно вчасно затирати…» - подумав Олександр.

- Так сталося, що в мене опинилася папка з незавершеними творами Гораціо, - вона подивилася на папку і в її очах просковзнула якась іскорка.

Згадалося, як Ольга після смерті Гораціо просиджувала над цими нотами години і з насолодою читала такт за тактом. «Що ти читаєш? – Так, начого, п’єски якісь…» - і одразу ж закривала папку й ховала в шухляду. Потім Олександр украв цю папку в дружини, хоча чи можна називати крадіжкою - забрати в людини те, чого вона сама хоче позбутися, але не може, Ольга потім навіть не згадувала про зникнення папки.

- Чисто з прагматичної точки зору ця папка мені до нічого не знадобиться, натомість вам з Максом вона може принести неабиякий прибуток, якщо ви її продасте на аукціоні, або видасте книжкою. Я б не хотів звісно, щоб ці твори вийшли у світ, бо вважаю, що музика Долини більше руйнує ніж створює, але це твори недописані, а дописати їх навряд чи хто зможе: такого демонічного чуття, як у Гораціо не буде вже більше ні в кого…

Останні слова здається збудували якусь стіну між Лідою й Олександром: з Лідиного обличчя зникла звичайна завчена покірність і вираз почуття вини, натомість з’явилася якась ледь помітна сила та зверхність.

- Дякую, це благородно з твого боку, - відповіла Ліда з тремтінням в голосі, яке могло б бути виразом глибокої вдячності, але Олександр занадто добре знав Ліду, щоб повірити в це, в її голосі проявилося те давно забуте почуття захоплення перед Гораціо та його творчістю; тоді, коли вони були одним товариством, вона з Іваном навіть пробувала разом писати якийсь концерт…

Олександр забрав долоню з папки, Ліда взяла її й понесла десь заховати. «Ні, Ліда не буде дописувати цих творів, - подумав Олександр, задивившись у своє відображення в помутнілому від часу величезному дзеркалі, - турбота про величезну родину візьме своє, і вони продадуть папери», він добре знав Ліду. Навіть відображення його в дзеркалі, де він на темному тлі був примарною світлою плямою, привидом, навіть у відображенні можна було побачити ту легку, впевнену і ледь-помітну посмішку, яка говорила: «Ось як придумано: наскрізно, невідворотно».

Вони вернулися на подвір’я, де холола кава, а Макс задивився на голубів.

- О, ви вже є! Чудово! Давайте вип’ємо!