Тріумф (частина 3-тя)

Гра в шахи

Чогось такого як «дебют» Олександр не визнавав, не визнавав, що від дебюту може щось залежати, ну, хіба що в грі з новачками. З Максом він починав гру спокійно, даючи ініціативу супротивнику, щоб той створив ситуацію, з якої можна було б вже виходити в побудові стратегії. А Макс починав баламутно й задиристо, так що гра швидко набувала обертів. Вони не грали на час, бо Олександр любив призадуматись, тоді Максим доливав коньяку, Ліда любила дивитися за грою, але грати сама не любила. Цього разу й Вітя сидів поруч. Олександр любив красиві, гармонійна партії, свої стратегії вибудовув теж врівноважено й красиво, на відміну від Макса, який любив ризиковані ходи, ситуації з яких потім сам ледве виплутував, це тішило Сашка і він думав тоді, що його друг так і живе як грає: баламутно, заплутано, але тримається на плаву завдяки якійсь тонкій інтуіції краю, за яким починається провалля. Тому то в них з Лідою й не було ніколи так, що справи йдуть добре, що все налагоджено. Олександр давно зробив висновок, що так побудоване життя говорить швидше про невміння продумати усе в цілісності: Макса хвилювали справи часткові, якби не ця його інтелектуальна недолугість, він був би великою людиною, але й таким подобався Олександрові.

- Знаєш, гра в шахи, як людське життя, ти входиш в нього з певним «стартовим капіталом» - фігурами і намагаєшся так реалізувати ці фігури, щоб досягнути сповнення, реалізуєш одну, другу, третю, фігури зникають з поля, але зникають теж життєві перешкоди, тобто фігури супротивника, все легше й легше робиться жити.

- Так, життя прожити – не поле перейти, - недоречно відповів Макс, напевне не зрозумів.

- Метематики порахували, що кількість можливих партій, - сказав Вітя, - нечувано більша ніж кількість атомів у Всесвіті.

- Дивно, - сказала Ліда, і Олександ лише зараз помітив, що попиваючи каву з коньяком, вона здається не дуже переймається грою, занурена в якісь свої роздуми.

Тут на балконі дівчинка закричала до Олександра: «Дя-дя-дя-дя!!!» і, коли той подивився на неї, знову з криком радості побігла ховатися.

- Ну ходи вже! – занервував Макс.

- То ж виходить, що в цій грі заховано стільки можливостей, що й Всесвіт з усіма своїми атомами ховається, що ж тоді про життя людини сказати… - думала вслух Ліда.

- Так, - відповів їй Олександр, - але нам дано вибрати лише одну можливість, і посміхнувся так, наче це мало бути для Ліди дотепним, Ліда не помітила. І до Віталіка: - А чому ти, Вітя про це подумав?

- Та, так, щось прийшло, - і він знову став вдивлятися в фігури на дошці (ручна робота якогось там відомого різьбляра).

Гра продовжувалася, фігури в чесних поєдинках зникали з поля, все ставало прозорішим, зрозумілішим, можливостей ставало все менше. Олександр грав, думаючи водночас про своє життя, про ходи, кроки, про фігури, думав об’єктивно, наче з висоти пташиного польоту спостерігав за великою партією в шахи, яка що далі, то більше спрощувалася, то більше граційною ставала, прозорою, менше бурі, менше натиску, більше спокою й визначеності, зникаючи…

- Ну це було ясно, що ти виграєш! - вигукнув після завершення партії Максим, - ти ж у нас сьогодні герой! Ну шо, за перемогу?! - вони випили. – Ще партійку?

- Е там, ти ж знаєш, що я не люблю грати за раз більше ніж одну! Крім того мені вже час, домовився з Еулаєю на четверту.

- А, ясно! – змовницьки підморгнув Максим. Це він звів його з Еулаєю три роки після смерті Ольги: «Мужчина без жінки, як птах без крил: ходить шось собі, дзьобає…». Вона тримала публічний дім при одному з шикарних готелей, тоді вже була в літах, але виглядала дуже вишукано й сексуально. «Вона тобі знайде якусь даму, яка ше свіжа, але вже до їхньої роботи не годиться, як то кажеть «вже і ше нє». Я знаю, в них таке буває». Олександр чекав на Макса в холі готелю, коли той вернувся запідруку з дамою низенького зросту з красивими повними персами, чорне пляття якої красиво виділяло її фігуру на фоні бордово-золотистого інтер’єру, волосся в неї вилося чорними незібраними локонами а обличчя нічим не видавало вік, хіба що вираз очей був якимось всерозуміючим і поблажливим. Еулая сподобалася одразу ж Олександрові, тому, не давши їй розпочати бесіду, він відразу ж після привітання запропонував увечері піти в ресторан, почувши це, Еулая завмерла на хвильку, уважно вдивляючись Олександрові в очі, наче виглядаючи там чогось, і погодилась.

Вони кохалися в одному з готельних номерів по четвергам, а у вівторки разом вечеряли в шикарному ресторані. Зчасом однак, вони якось воднораз зрозуміли, що секс не приносить їм вже тої радості, що колись, а як спорт він їм потрібен не був, тож почали зустрічатися як друзі, спілкувалися, ходили в театри й на виставки, старіли разом. А старіли вони не так, як інші люди, краса й гармонійність тіл наче назавше поселилася в них, лише літописець-час поправляв їх, легкими штрихами, щоб довершити картину під назвою «Ідеальні коханці в старості або досвід».

- Так, іду до своєї королеви!

- Білої чи чорної?

- Основне, що мого кольору!.. Слухай, Макс, в мене до тебе прохання: не міг би ти сьогодні ввечері, коли мої повернуться додому, десь годинка восьма, під’їхати до мене й передати їм ось цей лист, - він витянув із внутрішньої кишені піджака незапечатаний конверт, - я сьогодні не ночуватиму вдома, це щоб не хвилювалися.

- Ну так, звичайно, - Максим взяв конверт.

- Все, я пішов, дякую за приємну гостину!

- Тобі дякуємо!

Після того, як Олександр зник у темному під’їзді, Макс сів, налив собі ще коньяку і, якось по інерції, витягнув лист і почав читати. Ліда заносила додому посуд. Дочитавши лист, Макс вибіг на вулицю, але Олександра вже не було, за чоловіком вийшла Лідія:

- Сашко щось забув?

- Ні, просто так раптом захотілося з ним ще по чарочці пропустити, - відповів Максим і якось винувато посміхнувся, але відірвати погляд від вулиці, яка зигзагом втікала десь в місто, не міг, Ліда задивилася теж в тому напрямку.

- Дивно, - сказала вона тихо, - пам’ятаєш, як ми колись збиралися, ще тоді, чомусь згадалося, адже ми ще нічого не знали. Як тоді ми спілкувалися… кожен ніби дива очікував! Яким було все новим, які нові слова ми чули від інших… зараз все завжди по-старому, звичному… може ми розівчилися очікувати на диво?!... А коли воно приходить ми й не помічаємо.

Він зі здивуванням дивився на неї, коли вона, закінчивши, врешті відірвала очі від останнього повороту вулиці, потім він грайливо посміхнувся:

- Диво ти моє, чим тобі зараз не подобається, - і вдав, що сердиться, - ну, кажи, бо вщипну! – і таки справді її легко вщипнув, і вони, про щось весело гомонячи, зникли в темному під’їзді.

Місто сонця

Парк наче відкрився переді мною: щасливі дерева, усміхнені люди, асфальтовані доріжки, що скачуть вверх і вниз, даючи дітям море радості, - так, наче сьогодні я мав бути сонцем цього парку. І осінь тоді перевдягнулася в тепле літо, забувши про холодний вітер і вицвілу коричневу траву, хотіла бути ледь помітною, грайливою й ненав’язливою, то там то тут забарвивши листя яскраво-жовтим, а то несподівано торкнувшись моєї щоки прохолодним вітецем; осінь дихала того дня прозорим повітрям на повні груди й не соромилась блискучого проміння сонця, що вже золотавилося о цій порі, адже о четвертій вже хилилося до вечора.

Я вирішив насолодитися останнім теплом і, взявши з університетської бібліотеки книгу з творами Ляйбніца, товстезну в сірій грубій обкладинці, і глянцевий альбом з багатьма фотографіями та нотними ілюстраціями з назвою «Гораціо чи Гамлет. Спогади сучасників про Івана Долину», пішов посидіти в парку. Я того дня зрадив своїй звичці вибирати лавочку в якомусь малолюдному закамарку й сів просто навпроти головної клумби парку, наповненої пахучими чорнобривцями і ще якимось біло-зеленим низьким чагарником, навколо якої на лавочках з обох боків завжди відпочивали люди. Я відкрив Ляйбніца, з чорних по білому значків літер на мене війнуло таємницею, незвіданим, що вже ось-ось стане моїм, відкриється мені; я глибоко вдихнув, але повернутися очима до книги не зміг, адже навколо все було таким чарівним і рідним.

Ось мама везе в колисці свого сина, той вже вміє сидіти, тож, тримаючись за стінки колиски одною рукою, іншою тацяє в світ навколо, називаючи все своїми словами: «Аґу-ґу, уаба, атятя, гиііі!» і сміється радісно, мама його поправляє «Це дерево» і розповідає якусь простеньку історію: «Гілочками до сонечка тянеться», «Це дядя, дядя добрий», а малий сміється: он воно як, мовляв, - так сміється. А потім, змучившись сидіти малий падає на подушку, що видно тільки його, простягнуті до мами руці, ворушить пальчиками так, наче хоче зліпити з повітря ближчий і прозоріший образ мами, або просто комунікує мамі, що йому на руках у неї зараз було б набагато зручніше світ пізнавати.

А ось групка студентів філософського, серед яких і я, з паперами примостилися на сусідній лавці, щось розбирають в записах, одночасно кепкуючи з викладачів і дискутуючи над методологічною правильністю психо-фізичного паралелізму. «Ну нє! Ну нє! Так не може бути!!! - вибухає, вражена Галька, некрасива але дуже мудра дівчина, - тоді взагалі нічого невідомо!!!». «Хі-хі, ясно, що нічого неясно!» - дістаю її я, знаючи вже як вийти з тупікової ситуації, але ж треба дівчинку подражнити.

Ось і бабця біля входу в парк продає пшоно на стаканчики і я купую в неї на гривню і відходжу пару метрів, щоб погодувати голубів. Голуби оточили мене сірою рухливою зграйкою, так наче я по-кісточки стою в голубиному озері, а я посипаю його хвилі пшоном із задоволеним обличчям сіяча, а бабка-продавщиця дивиться на це й тішиться.

І навіть бомж, і той щасливий сьогодні: виставив свою неголену щоку на сонце, і все на світі йому зараз по-барабану, от би тільки сигаретку в когось стрільнути. І до мене, що повільно гуляю, курячи:

- Слухай, брат, не ображайся, не буде двацять копійок на хліб?

- Сорі, немаю.

- А сигареткою не почастуєш? – подаю йому відкриту пачку, - а можна дві?

- Беріть навіть чотири, щоб на потім було!

Він бере чотири:

- Удачі, брат!

А ось там, над спуском на лавочці я сиджу з Амелі, вона в довгому платті і в довгих кульчиках на індійский штиб з крихітними дзвіночками знизу. Ми схилилися над санскритськими закарлючками: готуємо домашнє завдання. У нас обох довге волосся, бо це рік перед тим, як ми незмовляючись обрізали його на знак того, що не повинні далі зустрічатись. Ось нам вийшло перекласти текст і тішимося його сонячною красою: ну й майстерні в слові були ті індуси, прикинь, чіттавріттініродхага – це означає зв’язування будь-яких коливань у полі сідомості, тобто зав’язати з непосидючістю нашого розуму, і сказали це одним словом – клас!

А по алеї, де дерева кронами зробили готичне склепіння йдемо ми з Натаном, дискутуючи про моральну допустимість самогубства. Він твердо переконаний про недопустимість, я ж вигадую різні ситуації, я ж бо мастак вигадувати ситуації, в яких видавалося б допустимим, Нат вміє виплутатися з будь-якої: така ситуація просто нереальна, бо бачиш ось це суперечить цьому, так в житті не може бути, а в цій ситуації акт не можна вважати самогубством ітп. Я балдію від цієї інтелектуальної гри і показую це бурхливими жестами і мімікою, Натан, як завжди спокійний, а своє задоволення виражає скромною посмішкою.

Так сидів я на лавці і бачив навколо себе щасливих людей, всі вони були якось споріднені зі мною, всі зі своїми недоліками, емоційними чи інтелектуальними, зараз видавалося, творили якусь симфонію щастя. Невже ж неможливо, щоб люди поріднилися між собою в цьому найкращому з можливих світів, невже щастя для всіх не лежить на відстані простягнутої руки, невже якісь дрібні недоліки заважають людям разом бути щасливими.

Тоді то я й побачив Олександра, він, в такому доречному зараз кремовому костюмі з плащем через руку, сів на лавочці навпроти. І було щось в його рухах, його міміці, таке особливе, таке самодостатнє і відсторонене, що, коли я спробував уявити, як я розмовляю з цим старшим незнайомцем, мені стало непособі… може це на мене війнула його самотність чи радше відсутність, так наче він спостерігає навколишне з якогось задзеркалля. І може я б цього не помітив, якби не щось в мені самому, щось глибоке й істотне для мене, без чого я перестав би бути собою, не відгукнулося в мені, не заявило раптом про свою присутність. Власне ця інтимна внутрішня самотність, яка завжди буде, скільки б людей я не мав навколо, в які глибоко-особистісні відносини б не входив, я не зможу ввести в себе іншого настільки, щоб перестати бути по-суті сам, хіба ж хто може стати мною?!.. Олександр кинув на мене поглядом, я помітив його легку, таємничу посмішку, помітив теж, що не мені він посміхається, а усьому навкруги. Я ще раз подивився навколо, вже без тієї першої ейфорії, і зробилося якось тужливо усвідомити собі, що всі ті щасливі люди носять в собі зародок самоти, і весь цей світ раптом розпався на острівці, а така близька гармонія відслонила тріщини, які не склеїш, хіба що їх не помічати, але непомічаючи, не помічатимеш і самого себе, бо кожна з тих тріщин проходить через серце людини, і кожна людина береже її, як щось найбільш приватне й цінне, як магдебурське право бути самим собою. Альбом про Івана Долину починався великою фотографією-портретом, з якої композитор дивився так, наче його очі були оголеними нервами, які боляче торкалися твого погляду.

На цьому властиво можна було б і закінчити ці роздуми, залишившись в парку, спостерігаючи, як осінь котить кулі прозорого повітря світом парків і площ, міст і містечок, пагорбів і лісків, світом людей, таких різних і таких споріднених. Однак треба бути послідовним, якщо пишеш про послідовного й мудрого Олександра. Чесно відкрию, що мені б цікавіше було писати про шаленого Гораціо, тоді б було природньо завершити на пів-такті. Але день Олександра ще не закінчився, тільки четверта година, до того ж прийшла Еулая.

Час Еулаї

Він поглянув на годинник: четверта, Еулая вже повинна бути, вона не має звички запізнюватись. Він підняв плащ, як біле крило, й витянув із внутрішньої кишені шкіряний мішечок з люлькою й тютюном. Так, Еулая, як і кожна ділова жінка дуже скрупульозно ставилася до питання часу. Набиваючи й розкурюючи люльку, Олександр в уяві придивлявся до обличчя тієї таємничої і воднораз такої зрозумілої й любої жінки, скрупульозної в питаннях часу в якому вона начебто сама не жила, вічна дама, вона була душею цього міста, таємною, про яку вголос не говорилися, але про існування якої знали всі, особливо люди з проблемами. Вони приходили до тієї, в прозорому серці котрої відбивалися, як в найдосконалішому дзеркалі всі негаразди й поранення, і тоді ставало легше, просто від самої її присутності в найпотаємніших закамарках життя, а ще від тої перлини розуміння, яка блистіла на глибокому дні її погляду. Приходили зраджені чоловіки, вбогі дівчата і дівчата згвалтовані, приходили багатії, яких нудьга гнала просто в могилу і юнаки, які хотіли спробувати вперше, – Еулая вміла розтопити найтвердіше серце, вичистити найотруйніший цинізм. Вона вчила дівчат кохатися так, щоб це було мистецтвом заради мистецтва, так, щоб мужчина пішов від них з вдячністю й легкістю, вона вчила дівчат не прив’язуватися, тобто вчила їх бути сильними.

Дим люльки приємно щипав язик , легко п’янив і приємно було думати про Еулаю, дзеркало кожної душі. Олександр подумав, що сьогодні він теж наче дзеркало, величезне дзеркало від небокраю по небокрай, в якому відбивається глибока безхмарна блакить, так що немає нічого окрім неба й глибини.

Чи ж би це означало, що Еулая не жила для себе?! Ні, вона творила своє життя мудро і легко, жодної зайвої ноти і жодної ноти не бракує, і може це вміння жити, таке близьке Олександрові, й випрозорило її душу до стану легкого відерця, який влісне бавився цівками диму, грайливо витягуючи його з олександрової люльки. Це Еулаїне вміння й ставило її понад часом, вона, здавалось, проживала своє життя в такому романтичному настрої, який виникає, коли стоїш на задній площадці тролейбуса й дивишся, як у перспективу віддаляються рідні тобі вулички. Може б вони поїхали зараз «на будову», в той новий, ще недобудований район міста, де ніхто не живе і в неділю самотньо стоять чаплі кранів, а на блоках зграйками сидить романтична молодь, адже Еулаї напевне захочеться побути в якійсь спокійній місцині, щоб відпочити від суспільства. Вони блукатимуть поміж цих дивних сучасних конструкцій в тиші, легко забарвленій звуками далекої гітари, в цьому пуп’янку нового часу, який повторить помилки старого і може чогось досягне нового, і молодь буде думати про них, як про привидів минулого, вже напевне думає, адже Олександр з Еулаєю часто в неділю там гуляють. Юнаки й дівчата питимуть вино й куритимуть, і мріятимуть, і хтось з них за пару років стане успішним, а хтось зіп’ється або помре від сніду, бо мрії або реалізовуються, або вбивають. Але це вже будуть інші історії, до яких життя Олександра дійде тільки у постаті книги, так він виконав свій обов’язок перед ними, недобудованими. І так гулятимуть з півгодинки, потім сядуть там, де новий район закінчується і починаються луки й купки лісів на горизонті, Олександр закурить люльку, а Еулая дивитиметься вдалину, вони мовчатимуть, і постать Еулаї в промінні призахіднього сонця стане зовсім прозорою так, що жодної риси не можливо буде вловити, легкої й теплої, як повітря.

Внутрішнє чуття підказало Олександрові, що це вже п’ятнадцять по четвертій, він глянув на годинник – справді. Одже Еулая вже не прийде. Юнак на лавці навпроти відірвався від книги й закурив сигарету.Це виходить так цікаво: в-третє мужчина закохується в смерть свою, а тут смерть не прийшла! «Чи ж би я був безсмертним?!» - пожартував зі собою Олександр. Зрештою, він хотів тільки про одну річ запитати Еулаю: чи вона не прив’язана до нього, - а своїм неприходом вона вже відповіла, що неприв’язана. А якби прийшла, то сказала б, що гетери, - так вона красиво називала проституток, - не прив’язуються до нікого, вони священні! – так би й сказала. Олександр посміхнувся. І це все, що потрібно було б сказати, а потім вони б мовчали. Ну хіба-що він би сказав їй, що в парку бачив юнака, який оглядав той новий альбом, просвячений Долині.

Він знову подумав про дзеркало свого життя, наповнене небесним спокоєм і подумав, що насправді Гораціо не розбився тоді, а тепер розбивається об його прожите досконало життя. Курить, дивиться на юнака навпроти, посміхається, наче на виліт через світ і людей, довершеність, тихий тріумф мелодією старої доброї гітари тихне в прозорій глибині, як дим, як образ Еулаї, як невловимість цього настрою осені, що поважно грає роль літа і перекочує сонце до небокраю. Пора йти.

Завершення

У маршрутці, яка їхала в Ліски, майже не було людей: кілька пенсіонерів і з батьком підліток, на ідеальні, античні риси обличчя якого не можна було не задивитися. Під його ногами стояло дві коробки, видно йому батько купив довгоочікуваний комп’ютер. Хлопчина дивився розсіяно за вікно, а в очах його було стільки тріумфу, спокійної впевненості, свіжості, що здавався він бути богом.Все сталося так довершено, все відбулося. Олександр поправив локон сивого волосся, який впав йому на чоло, й полетів поглядом разом з луками, деревами й мідно-зеленим промінням сонця до свого озера.

Взагалі, Ліски були приємними і назву свою отримали від розкиданих то тут то там лісків, в яких причаїлися малі озерця. Одне з них Олександр найбільше вподобав собі. Воно було найдалі, там де починаються вже незагосподаровані луки і розлилося чистим рівним плесом на узліссі, так дивно, бо на одному березі ліс а від іншого починається рівнина, поросла травами, над якою похилилося багряне сонце. До цього озера було ще півгодини ходу від кінцевої маршрутки.

Вийшовши з лісу до свого озера, Олександр завмер на хвилю, дихаючи глибоко й спокійно: «Ось і життя! Як поле! Як небо!...» І поглядом пролітав над просторами, що відкривалися йому за гладдю озера. Високо в небі ширяв птах. І не думалося тоді вже, лише відчувалося: «Майстер долі, що досконале життя сотворив, впевненість, подив, велич». Але досить слів, слова тут недоречні, тільки необхідне.

Кинув плащ, рюкзак і, знявши, піджак на пісок і пішов за хмизом. Назбиравши на багаття, він витянув з рюкзака пляшку з коньяком і, загорнутий в білий рушничок, кришталевий келих. Рушником він розпалив вогнище, і поки воно розросталося, вирив поруч дрючком десь метрової глибини ямку. Пішов до озера й помив руки, вода нагрілася за день. Вітру не було, і в передчутті вечора, озеро, ледь вловимо для людського ока, наповнювало простір легким сфумато. Сівши, наповнив келих трунком і задивився на танцюючий вогонь. Посміхнувся й, витягнувши з плаща, кинув у полум’я люльку й мішечок з табаком, повітря навколо п’янко запахло, коньяк приємно зігрівав так, що здавалося, це призахідні промені сонця проникають під шкіру. Потім була черга плаща, піджака й рюкзака згоріти: полум’я здивовано кашлянуло але за мить весело почало лизати білу матерію. Він ще раз наповнив келих коньяком. Було прозоро й спокійно, а сонце наслідувало колористику вогню, небо й озеро ставали глибшими й глибшими, наче змагалися в блакитній наповненості. Від трунку й тепла кров швидше розтікалася й пульсувала під шкірою. Олександр роздягнувся повністю і віддав вогню все, що могло згоріти, а чоботи поклав поруч. У світлі сонця, вогню, неба й озера його шкіра відблискувала міддю, і було зовсім нехолодно. Наповнив третій, останній, келих напоєм, сонце щораз швидше наближалося до краю неба, глибоко вдихнув і випив залпом. Над ямкою розбив об пляшку келих, щоб скло попадало глибоко, туди ж кинув пляшку й чоботи, а гострим уламком, що залишився в його долоні, з хірургічною точністю, не зачіпивши сухожилля, перерізав вени над одною й другою стопою. Приємно було побачити брунатну цівочку крові, тієї крові, що давала йому життєву силу, що густа й запашна крапала на пісок, і зовсім не боліло. Те ж зробив і з венами на зап’ястях, викинув шкельце в яму й швидко засипав її. Подолавши солодку лінь сп’яніння, рушив до води.

За його кроками у воді розквітали мутно-червоні хмарки; поплив, креслячи руками ледь помітні багряні півкола. На середині озера, ліг на спину, розвівши руки й ноги, завис на воді. Сонце горіло на небосхилі, догорало на березі вогнище, небо й озеро вбирало все глибше й глибше блакить; майже непомітна для людського ока, вечірня імла наповнювала повітря, навколо його досконалої постаті червоно мутніла вода. Високо застиг, ширяючи, птах.