Хтось з минулого життя ...(ІV)

Поселення «Льо матен» розташувалось в затишній бухті, яка з обох боків була оточена високими скелями, що було дуже зручним, так як зводило на нівець раптовий напад зі сторони океану. Форт займав майже всю площу від берегової лінії до густого лісу, що оточував все поселення по периметру, починаючи майже від самих скель. Будівлі форту розміщалися вздовж високої огорожі з колод із загостреним закінченням. Мосьє Габен повів Елізу до головного двоповерхового корпусу, який був зведений в центральній частині форту акраз напроти воріт.

Проходячи напівтемними коридорами корпусу, Еліза почула голосну розмову з приміщень на другому поверсі. З долітаючих уривків фраз, було зрозуміло, що проводиться допит захоплених піратів. По сходах спустились і пробігли повз них кілька озброєних людей. Комендант провів Елізу майже в кінець коридору і, вказавши на розчинені двері, запросив зайти в кімнату.

- Ось тут, мадемуазель Роз, Ви можете розміститись і перепочити.

Еліза з цікавістю розглядала своє тимчасове пристанище. Як вона і сподівалась, кімната не вирізнялася зайвими догодами. Це було невелике приміщення, в якому знаходилось високе дерев’яне ліжко, стіл з кріслом і закутком для вмивання.

- Бажаєте їсти? – питання коменданта перервало її роздуми.

- Ні, дякую. Якщо можна, то лише гарячого чаю.

- Звичайно, я розпоряджусь. – відповів мосье Габен і вийшов злегка вклонившись.

Еліза сіла на краєчок ліжка. Швидкість розгортання подій дещо вивили її з рівноваги. В Квебек вона не потрапила. Всі її скромні речі, в тому числі і деякі заощадження, потопли разом з кораблем. Опинилась невідомо де і невідомо під чиєю владою, бо крім імені капітана порятувавшого її від піратів, вона впринципі нічого про нього і не знала. А як саме він планує влаштувати її подальшу долю лишалось лише гадати і надіятись на його порядність.

Клятий герцог де Жюбері! Через нього Еліза була змушена покинути рідне помістя, відмовитись від своїх прав і титула, і очманіло вдатись до втечі. Він ще заплатись за свої злодіяння – не будь вона графинею де Роз!

Еліза була виснаженою і більше за все мріяла забутись сном. Тільки вона зібралась здійснити своє бажання, як пролунав стук у двері.

- Заходьте. – гукнула вона, припустивши, що це, мабуть, принесли чай, який вона просила.

В кімнату зайшов високого росту чоловяга в мундирі. На округлій сріблястій таці стояло горня з чаєм. З першого погляду було зрозуміло, що цей чоловік ніколи не прислужувався жінкам. Від його хвилювання таця гуляла в неумілих руках так і грозячи щомиті скинути горня додолу.

- Ваш чай, мад... еее... мадемуаз... кх-кх... – потупивши погляд почав затинатися він.

- Дуже Вам вдячна, мосьє. – Еліза поспішила взяти у нього тацю, так як відчула, що їй загрожувала перспектива лишитись з пересохлим горлом.

Ця вся ситуація їй видалась доволі комічною, а утвердилось це враження, коли почувся шурхіт за вікном, і Еліза, глянувши туди, побачила кілька віддаляючихся постатей.

- Ну от! Ще й занавіски нема... – зовсім засмутившись заключила вона.

Та не встигла Еліза допити чай, як у двері знову постукали. На цей раз це виявився мосьє Габен. Він повідомив їй, що граф де Монтре ласкаво просить піднятись до нього в кабінет.

Кабінет графа де Монтре різко контрастував на фоні мінімалізму і строгості решти приміщень. Скоріше він нагадував зі смаком і стриманою розкішшю облагоджений кабінет в родинному маєтку. На стінах красувались картини в позолочених багетах, на туалетному столику з червоного дерева знаходились мармурові статуетки і вазочки з китайського фарфору, секретер графа теж був виконаний з дорогого червоного дерева з різьбленим обводом і ніжками, стільниця віддзеркалювала глянцем лаку, предмети на столі вирізнялись вишуканістю. І завершував ансамбль мароканський килим ручної роботи. Все це вказувало на бездоганний смак господаря.

Еліза була злегка вражена побаченою розкішшю у звичайному форту.

- Мадемуазель Роз, ласкаво прошу присісти. – галантно вклонившися сказав граф.