Про тих, хто любив жити

Ти хворієш. Хворієш ще з вересня і всі твої ліки лише пришвидшують кінець. Ти відчуваєш, як хворий орган ритмічно скорочується у грудях, з кожним його ударом все більше боляче. Ти примара, яка застрягла не в тому часі і не в тому місці, вона блукає у пошуках одніє мети – схопити його в нетрі і примусити відчути все так, як відчуваєш ти. Ну от, страшно у власній кімнаті. На мить, коли ти майже засинаєш, тобі здається, що ти вдома, за вікном падає дощ, тобі сумно, але цей сум більше схожий на щастя. Куди поділись сторінки, шедеври, які можна у листі послати до неба, а потім твої мрії збудуться? Куди поділися слова, з яких ти могла збудувати все що завгодно, якими ти могла зруйнувати що завгодно і які час від часу нагадували тобі, що ти жива. Стукіт по клавіатурі, така ностальгічна річ. Він завжди був таким самим. З нього все починалось.

Брудні й бездомні

Скрипить зігнила підлога

До шкіри вже налипла павутина

А може ми просто старієм

До пальців крадеться тремтяча тривога

Ти спітнів і виглядаєш як перелякана дитина

З своїх очей іскри кохання сієш

Ми третю ніч блукаєм як примари

І заглядаємо у вікна чужим людям

А потім спимо в підземеллі міста

Напились кави нікотинові потвори

Ми протестуєм пристарілим суддям

Що вирок ліплять нам з липкого тіста

.

Ми по черзі спимо одне в одного в кишені

Облизуєм тепло із хутра рукавичок

І чортеням сповзаємо в труси

Ми зустрічались лише два рази – на небі

І були схожі на сестер-близнючок

А потім переїхали в дитячі сни

Туди де бруд – лише шоколад

Як і колись у нас – півтора життя назад.

Історія про тих, хто любив жити. Вона починалася з банального: "Давай підемо на каву". Шумна задимлена кафешка і несмачна дешева кава, невпевнені розмови про те, що насправді нікого з вас не цікавило. Погляди зустічалися з періодичністю в 2 хвилини, але того було замало, аби він принаймні взяв тебе за руку. Намагалися потрапити у думки один одного, та навіщо ритися в такому хаосі, палючому і їдкому. Приходиш до дому і ставиш чайник на вогонь, він і то тепліший, ніж той кумедний невпевнений поцілунок під дощем. Готуєш собі какао і блукаєш по кімнаті поглядом, чим зайняти свої промерзші руки і куди подіти свої сплутані думки. Закохуватися на замовлення - найогидніша справа. Весь час треба вдавати чесну дівчинку, невинне Боже ягня і не помічати зради кожного вечора з чужими фотографіями, з власними спогадами, з майбутнім навроченим щастям. Така прекрасна брехння, така незаймана правда, давно витрахана суспільством індивідуальність, непервершені в своїй награності сюжети, подерті шпалери, а під ними... той до болю знайоми образ, випалений твоїми стражданнями, навіть якщо то була просто трагінча казка про тебе і ще когось, хто посмів здатися. Кого ти заставила здатися і прокинутися, бо... Вересень закінчився ще пів року тому. Десь на твоєму ліжку, у синіх обіймах теплої ковдри. Чи хтось постукає знову у вибиті двері? Чи посміє хтось зайти у запилюжену закинуту кімнату, де все залишилось таким самим, тільки трохи зігнивше і заліплене павутиною. Чи комусь потрібно вишкрібати з підошви черевиків це все лайно? Чи комусь захочеться дихати важким затхлим повітрям? Та й ніхто не знає, що серед такого хаосу, залишився хтось живий. Чути його дихання, та скрип дверей заглушив моторшні схлипування і ледь чутну мелодію, якою колись оспівували найпрекрасніше почуття.

Біль і знущання, а твоє обличчя непорушне, ледь здригаються губи, але ти не промовляєш ні звуку. Лише відчай в твоїх очах і несамовито швидко бється серце. Так умієш ти. Хтива посмішка біля твого плеча, скажений крик, маленькі тіні чортенят на стіні, вже страх утік, а ти залишилась, бо так має бути. Ти змусила себе більше ніколи не втікати, змусила себе, приковала залізними ланцюгами, змусила себе витерпіти, пережити, осмислити цей біль. Бо тільки так можна його позбутися назавжди – дозволити йому розтерзати тебе. Але куди поділось хороше на противагу нещастю? Куди поділось невимовно приємне відчуття польоту? Грішні ми. Не заслужили ані крихти.

Прохолода зранку, прохолода ввечері, прохолода всередині, прохолода заплуталсь у твому волоссі і серед вій. Це зима без снігу, ранки, що починаються в темряві, вечори, що закінчуються глупої ночі, телефон, який допомагає робити дурниці і діставати тих, кого ти найменше в світі хочеш діставати. Пустий шлунок, відсутність голоду, відсутність сил, відсутність бажання, відсутність їжі, книжок, музики і часу. Де ти живеш тепер? Не можеш навіть навіть назвати точну адресу, та якого біса вона комусь потрібна? Твоє ім’я в паспорті, твоє ім’я, ім’я твого альтер-его, вони переплутались і вийшло не ім’я, а синдром. Ім’я все ж таки допомагає нам самоідентифікуватися. Паперова картинка за вікном, навіть з блискітками-ліхтарями і мигалками-світлофорами не допоможе тобі в цьому. Вловлюєш це? Летючі крапельки, що єдині в цій кімнаті пахнуть приємно? Крапельки твого внутрішнього прагнення спокою і забуття. Що вони тобі нагадують? Так, ці дивні видіння, які ти перетворила на брехню, рожеву і солону, як фантастичні фрагменти з довжилезної мильної опери, які всі завжди пропускають, як і властиво проспускати все незрозуміле і загадкове. Вони приходили до тебе, і ти їх навіть не ігнорувала, гірше, ти ними захоплювалась і втягувала у чергову брехню-кінофільм з хепіендом чи без нього, зате завжди з незрозумілим поворотом подій, де здавалось би, найважливіші персонажі, просто зникають, а сюжетна лінія їх життя губиться, навіть не доживши до своєї кульмінації. В нашому житті кульмінація то спочатку перший секс, потім народження дитини, потім перший нервовий зрив і побита посуда, і так кульминація набирає все більше і більше негативу, аж поки не стає зморшкуватою, клімактеричною домогосподаркою з косою, яка до нас приходить і каже: «Всьо, писдець». «Всьо, писдець», - думаємо ми і купуємо собі новий телевізор в кредит. А клімактерична тьотька далі сидить на нашому улюбленому кріслі, поклавши косу собі під ноги, нервово курить червоні «Прилуки» і якогось біса нікуди не хоче іти, гірше, невідомо коли піде. Та залишемо в спокої кризу середнього віку, бо ми лишень вибралися з підліткової, а чи повністю невідомо. Відомо що ПМС прогресує. Воно щомісяця тихо пролазить у мою голову і шкребеться там кілька днів, аж поки не пролиється кровицею з причинного місця. Завжди на телефоні з’являється повно дурнуватих відісланих смс, мішки під очима, шкіра стає білдою, і для повної схожості з обдовбаною готессою бракує лишень чорного волосся, чорного шмоття і блискчого анка на шиї. Менше з тим. В мене є лише одне запитання: «Чому на мою свідомість стало так легко впливати?»

Попелюшка іде в одинадцятій годині

Попелюшка живе на годину швидше

Залишає запах на помнутій подушці

Тільки б встигнути на останній трамвай

Попелюшка приходить ввечері о сьомій

І в нас залишилось тільки чотири години

Щоб знайти в собі залишки сили

Почати спочатку ще одну гру і програти

Життя на біс

Я їм тільки рис

Викидаю на сніг

Все шо було тоді

Попелюшка йде рівно в одинадцятій

Щоб ніхто не бачив її пяну й бездомну

Попелюшка іде

І повертається

Вона живе на біс

Для всіх що тікають від світу в ліс

Від снів

Її світ давно вже згорів

А на подушці лише її запах

Згадка про руді коси

Її волосся рівно об одинадцятій

Стає чорне

А попелюшка не втигає на останній трамвай

Залишайся

І може...

Подаруй мені рай?

Попелюшка іде в одинадцятій годині зранку

Тільки б встигнути на поїзд...

А червоні вітрини випалюють дірки в голові, коли йдеш по вулиці і в твоїх очах темно. Пожерають ліхтарі твою тишу і робиться неспокійно. Йдеш і не хочеш іти, але тобі немає де залишитись, а червоні вітрини брешуть, що тобі є куди прямувати. Може в тепло, але хто зігріє тебе, таку холодну і відчужену, з темними очима і пламаними нігтями, видряпаними буквами на правому стегні, з подертим волоссям і мокрим носом? Як ти собі уявляєш тепло зимою? Це всього лиш напівтемна кімната і порожнеча під м’якою ковдрою. Встаєш і йдеш до холодильника, проходиш мимо, ти не та істота яка живиться зіпсутими продуктами і холодном молоком з пакета. Ти не та людина яка насолоджується гарячою водою у ванні і час-від-часу заглядає в її нутрощі. Ти не та людина, яка малює на спині вугіллям сліди від вкрадених крил, колить собі руки об посохлі кактуси на підвіконні, затикає свій пупок ватою, щоб туди не попала вода, коли хоче всього лиш помити руки. І ти зовсім не та людина яка тягнеться до інших, і боїться щоб вони не крикнули тобі в спину: «Зачекай, я ж іще не...». Прикидайся, розкидайся, намагайся і отримуй свої 19 подарунків, тільки ще не зараз, а через три місяці. Тепер ти геть заплуталася в числах і датах, днях народженнях і днях смерті, хоча останніх набагто менше ніж попередніх. Але в собі ти вже багатьох поховала, і навіть не спитала, чи довподоби їм таке кладовище. Ні, ти не прямуєш на кладовище, ти прямуєш до псевдодому, там на тебе чекає холодильник і мовчазне кіно за вікном. І щоразу коли його дивишся, переконуєш себе, що тобі все таки є де залишитись.

Сірі калюжі притулились до землі

З них в'ються зелені паростки чаю

Якби не я, якби вони

Дивились у вікно невинні діти раю

Вікно з дощу, вікно з піску

Вікно до неба

Вікно у пекло

Між рамами у пастці муха-жертва

В скляній тюрмі, зате в ній тепло

Невинні діти раю

Діти-сни

Діти-муки

Діти весни

Діти-пророки

Якби не я, а хоч би ти

Потрапив у пастку дитя-самоти.