Nightmare

Ти бачиш вас удвох... Ви сидите на кухні і про щось тихо розмовляєте. Прислухаєшся. Ви розмовляєте про Тома Йорка і про вишневі сади далеко в горах, про твоє навчання, п’єте обліпиховий чай, що на запах, як обліпихова олія, якою ти змазувала укуси від комарів, від так ви починаєте говорити про комарів, кажанів, вампірів, Дракулу, Брема Стокара, Кіану Рівза, Константина, демонів, диявола, бога, янголів, Біблію, Адама, Єву, червоні яблука, зелені яблука, яких вам зараз дуже хочеться. Ну от, ви вже доїдаєте канапки, світло в кухні тільки тепер перестало разити в очі, і ви роздивлаєтеся одне одного. Ви вирішуєте відкрити коньяк. Випиваєте несмачний коньяк і від нього хочеться блювати, але це не правда, тобі добре. Як може бути погано коли вже майже північ, ви слухаєте Deftones , п’єте і розмовляєте про дітей і про школу і про книжки, і про твою хворобу, про твою нежить, твоє горло, твою температуру. В теб ежар, ти відчуваєш як тебе зморює, як крутиться в голові, голос стає низьким і невпевненим. Він шукає для тебе таблетки, неквапливо береш цей аналгін і запиваєш коньяком. Від цього робишся найщасливішою в світі бо, а раптом тебе погребе? І ти заснеш...Під Тіні забутих предків, чи забуті тіні предків, або предки забутих тіней майже в нього на руках. І він маубть вдивлятиметься в твої очі крізь повіки, думатиме що ти не спиш, а тільки прикидаєшся і тебе можна розбудити поцілунком, як сплячу красуню. Але ти вже надто далеко в снах, та все таки поцілунок вертає зі сну і ти чомусь дуже радієш цьому спекотному, темному, дивному напівсну...

Крізь марення відчуваєш жар, дотики, музику і дивишся в його очі, дивишся, а потім усвідомлюєш, що дивишся на стелю. Музика робиться все більше схожою на гудіння комара, а дотики на вітер, що дує з вікна. Спалахує небо, схоже зараз буде злива, грім, і ці моторошні спалахи, вибухи, електричні заряди, що не дають твоєму серцю зупитися. Бо ти...

... лежиш на реанімаційному столі, навколо постаті в зелених, білих і блакитних халатах, роблять тобі дефібриляцію, оживляють тебе, у тебе трубка в горлі, і повітря з силою пробивається в легені. Боляче, всюди боляче, болять вени, болять ноги, груди, голова, усе розривається від нестерпного болю, і ти не можеш зрозуміти навіщо твоє серце починає битися, адже від кожного його удару робиться все більше боляче. Пульсація в артеріях заставляє твоє тіло здригатися, з кожним разом ти все чіткіше це відчуваєш, і все глибше занурюєшся в своє тіло. Все це здається тобі дуже знайомим. Колись давно давно ти відчувала щось схоже. Відчувала як легені наповнюються повітрям, щойно звільнившись від такої життєутримуючої рідини, відчувала пульсацію і серцебиття, відчувала холод і повітря, і ще ці незнайомі істоти у білих халатах, тримають тебе, кудись несуть, кудись кладуть, щось з тобою роблять, щось неприємне. Навіщо я сюди потрапила, мій затишний світ, моя рідна домівка вигнала мене сюди, у цей хаос...

....Здавалося гроза так лютує бо хоче прокрастись до мене,але мене захищають міцні стіни і моя блакитна тепла ковдра. Може вийти до неї, сказати нехай забирає, і тоді вона перестане так лютувати. Всі будть спокійно спати, діти не будуть плакати, дерева і дахи залишуться на своїх місцях. Забирай мене з собою люте небо, я більше не ховаюся від тебе! Я більше не тікаю в сни і марення. Я тут, мокра і холодна, хвора і божевільна, п’яна і безсила, відкрита, роздягнута, пахну вітром і чистою постіллю, схожа на найвищу ноту сопілки, така дивна і дика, первісна і ТВОЯ, небо. Забирай, чого чекаєш? Забирай всю, забирай до останку, розірви на шматки, а хочеш збирай назад, я не пручаюсь, я покірна. Я втечу хіба тоді, коли ти мені дозволиш. І зникну я лише тоді, коли ти заборониш мені існувати. Та навіть тоді, я буду в тобі, малювати свої сіро-блакитні дощові хмари.