ПРОЩАННЯ

ABSCHIED

von Gottfried Benn

Бо ти - наповнюєш. Ти кров із свіжих ран

якою струменіє темно глід

і тягнеться із ночі в ніч, а зранку

ти розсипаєшся охрою у повітрі

бо ти – цвітіння неможливе, рана

ти час без жалю. він уб'є тебе

І ти втрачаєш, та й сама ти - втрата

про що ти думаєш? ти - горе, ти –

тепер.

Відчуження ілюзій, ти – дитинство

ти втома ти обмани – все одно ..

твоє шукання того, що єдиним..

його завжди з тобою - не було

у глибині розпаду і надламу

нема нічого, навіть слова без оман

Тобі - мовчання, ти - пісок, ти падаєш

ти – сум, троянди синя ніч, ти – пізній сад.

це забуття, прощання. Що з тобою?

це ти, все ти?, це помилка, бо ж і

ти сам вже не впізнаєш голосу оцього

бо голос цей і слово – не твої.

Це слово, голос, логос - тільки звуки

мій голос слово логос пил і прах

це все було з тобою, це - забуто

Години ці – зупинено – у нас.

в останній вечір, в тліючу цю мить

несе цю барку байдуже куди

старі дерева, в них кора тремтить

проміння світло розсипається. це дим.

Що ж він тепер? його плоди – лиш вітру

а що від нього, він у чому зник? –

все, що залишилось у нього тільки світло

без спогадів. Все сказано. Без них.

* * *

Du f?llst mich an wie Blut die frische Wunde

und rinnst hernieder seine dunkle Spur,

du dehnst dich aus wie Nacht in jener Stunde,

da sich die Matte f?rbt zur Schattenflur,

du bl?hst wie Rosen schwer in G?rten allen,

du Einsamkeit aus Alter und Verlust,

du ?berleben, wenn die Tr?ume fallen,

zuviel gelitten und zuviel gewusst.

Entfremdet fr?h dem Wahn der Wirklichkeiten,

versagend sich der schnell gegebenen Welt,

erm?det von dem Trug der Einzelheiten,

da keine sich dem tiefen Ich gesellt;

nun aus der Tiefe selbst, durch nichts r?hren,

und die kein Wort und Zeichen je verr?t,

musst du dein Schweigen nehmen, Abw?rtsf?hren

zu Nacht und Trauer und den Rosen sp?t.

Manchmal noch denkst du dich —: die eigene Sage —:

das warst du doch —? ach, wie du dich vergasst!

war das dein Bild? war das nicht deine Frage,

dein Wort, dein Himmelslicht, das du besasst?

Mein Wort, mein Himmelslicht, dereinst besessen,

mein Wort, mein Himmelslicht, zerst?rt, vertan —

wem das geschah, der muss sich wohl vergessen

und r?hrt nicht mehr die alten Stunden an.

Ein letzter Tag —: sp?tgl?hend, weite R?ume,

ein Wasser f?hrt dich zu entr?cktem Ziel,

ein hohes Licht umstr?mt die alten B?ume

und schafft im Schatten sich ein Widerspiel,

von Fr?chten nichts, aus ?hren keine Krone

und auch nach Ernten hat er nicht gefragt –

er spielt sein Spiel, und f?hlt sein Licht und ohne

Erinnern nieder — alles ist gesagt.