НВ 32

Коли я зайшов у порт, мене зустрічали. На причалі стояла ціла делегація – група воїнів і величезні, оздоблені коштовностями і дорогоцінними тканинами ноші. Пришвартувавшись, я ступив на білий мармур пірсу Гапри. Молодий красень командир, підійшов до мене із широкою посмішкою.

- Доброго дня, пане! Маю честь запросити вас на зустріч із нашою шановною королевою Валерією. Вона дуже любить першою дізнаватись новини від іноземців, що приїздять до нас у порт. Останнім часом, їх стало набагато менше...

- Я помітив, що кораблів практично немає.

- Атож. У нас нові порядки – контрабанда жорстоко присікається, магія заборонена, вампірів виловили усіх до одного, шукачів розпустили. Торгові кораблі боятсья заходити на територію, де закони змінені і не відомі на перед. Проте, наша гостинність і строге дотримання нових законів скоро привабить чесних купців, яких ми хочемо бачити на нашій землі.

- Цікаво, шукачів розпустили, магію заборонили. Хто ж відловлює вампірів?

- Вампіри залишились у минулому. Наша королева Валерія розібралась із ними усіма. Її магія настільки сильна, що вампіри бояться Гапри, як вогню. Вона незвичайна жінка, веде нас по дорозі правди і сили. А вам пропонує свою гостинність.

- А звідки правителька знає про моє існування, і навіщо їй моя скромна особа?

- Один із останніх законів, виданих Королевою – із кожного корабля, що приходить у наш порт один чоловік стає гостем королеви. Звичайно, він вільний у своїх пересуваннях містом, але ночувати повинен у королівському палаці – така воля Королеви.

- Напевне, саме після цього закону і пішли ці дивні чутки про незвичні уподобання володарки.

- Нічого дивного. Валерія – дуже красива жінка, якій подобаютсья чоловіки. Але, по нашому закону, чоловік після ночі з жінкою стає її володарем. Валерія ж має відповідальність за наше місто-державу, і не може залежати від жодного чоловіка. Спочатку, вона відмовляла усім претендентам, але любов деяких із них до неї була настільки великою, що вони були готові пожертвувати власним життям за ніч. Тому, чоловік, який стає супутником Королеви на ложі, наступного дня завершує своє мирське існування. Я завжди заздрив цим чоловікам – вони такі щасливі, і йдуть з життя щасливими. Проте, всі ці речі абсолютно не стосуються вас. Ви – просто гість, не більше. Бажаний гість.

- Зрозуміло. Мене поселять у палаці, хочу я цього, чи ні.

- Правильно. Здайте будь ласка вашу зброю, і сідайте у ці чудові зручні ноші, приготовані для вас.

- Я зрадістю піду з люб’язним панством, але на жаль, із своїми мечами розстатись не можу. Я не зможу спати без них. Я воїн, і мечі – продовження мого тіла. Забрати їх – все одно, що відрубати мені руки. Ви не зможете забрати їх від мене – принаймі, від мене живого.

- Добре, добре, прошу пана, від вас нам потрібна лише співпраця. Усі з радістю погоджуються на пропозицію Королеви. Її гості вітаються жителями міста, їхню дорогу устилають трояндовими пелюстками. Вони їдуть по місту у супроводі озброєного ескорту і чудового духового оркестру.

- Ну, в такому разі, я у вашому розпорядженні. Зі свого боку, я постараюсь бути якнайкращим гостем для вашої Королеви.

- Не сумніваюсь. Коли ви її побачите, у вас просто не залишиться вибору – вона має величезний вплив на чоловіків. Тільки не вздумайте на неї покласти око, а то на цьому ваша подорож у цьому світі і закінчиться.

- Дякую за попередження. Поїхали?

- Давай.

Ноші опустились на землю. Я ліг на широке ліжко із м’якими подушками, просякнутими невідомими ароматами, і відчув себе царем всесвіту. Восьмеро носіїв легко підняли мене над землею, і широким, неквапливим, але швидким кроком понесли вулицями міста. Як і обіцяв офіцер, із вікон на ноші сипались пелюстки квітів, а оркестр виконував тонку, плавну мелодію.

Що ж, правильна зустріч дружиною свого повелителя. Хороші закони у цьому місті – чоловік володар, а влада приходить разом із злиттям тіл. До цього часу Валерія просто харчувалась претендентами, не даючи їм жодних підстав для узурпації влади. Але моя ситуація дещо інша. Я був її першим чоловіком, і я зробив її жінкою, а отже, і вона, і вся ця країна – моя.

Ворота до внутрішнього замку були гостинно відчинені, розвідний міст опущений. Почесна варта, яка привела мене до замку залишилась за воротами – зі мною на територію ввійшов лише офіцер.

Як і вся Гапра, стіни замку були витесані із величезних білих брил мармуру, на фоні яких темно сині клейноди із зображенням золотих драконів виглядали, як святкові прикраси. Перед воротами ноші опустились, і я вийшов. Варта на воротах ніяк не відреагувала на мою зброю, що було доволі дивно. Напевне, вони вже навчились покладатись на силу володарки так, що не боялись жодної зброї. Проходячи під воротами я відчув легке поколювання. Вони були закляті від вампірів – ні хто не міг пролетіти над ними, або зламати їх вампірською магією, коли вони були зачинені. Я заледве стримався, щоб не дивитись навколо червоними очима вампіра (протягом медитації на кораблі я повернув собі це вміння), тому я не зміг побачити наочно хитрого переплетіння захисних заклять. Мій гід – охоронець, який організував зустріч на пірсі, гостинно провів мене у будиночок для гостей.

Будинок для гостей був великим одноповерховим особняком, витесаним із брил білого мармуру і оздобленим різьбленням і скульптурами. Над вікнами по стінах вився темно зелений плющ, утворюючи красиву арку. Видно було, що за плющем доглядали, і він міг витись тільки там, де це запланував архітектор.

Біля дверей стояло двоє солдат у обладунках і при зброї. Я звернув на них увагу охоронцеві:

- Навіщо такі перестороги? Я гість, чи полонений?

- Не переживайте, з часом ви все зрозумієте. Ці воїни тут стоять для того, щоб забезпечувати вашу безпеку. Коли ви захочете вийти у місто, вони будуть супроводжувати вас, дбаючи, щоб ніхто вас не зачепив. Окрім того, вони прекрасно орієнтуютсья у географії Гапри, розташуванню усього, що вас може зацікавити. У теперішній неспокійний час гостю королеви не можна ходити без охоронців.

- Прошу пана, я сам собі дам раду із будь якою кількістю нападників. Мені не потрібна охорона, яка у бою супроти мене не витримає і кількох секунд!

- Не витримає, кажете? – Це наші найкращі солдати! Вони головою відповідають за вашу безпеку, і я гарантую, що не вам із ними тягатись у військовій справі.

У цю мить два моїх меча ніби чудом вискочили із за плечей в руки. Блискавичний рух – і обидва охоронці отримали по чудовому надрізу у місці, де обладунок вже закінчився, а шолом ще не почався. Хлопці навіть не схопились за зброю – просто затисли порізи руками, з жахом дивлячись на мене. Мечі тим часом свиснули в повітрі, струшуючи кров, і з легким шурхотом ввійшли у піхви за спиною.

Демонстрація сили вразила мого провідника. Без коментарів, він ввійшов у будинок, пропонуючи іти за ним. На мій подив, біля кожних дверей стояло по двоє, таких самих гавриків як ті, що залишись на вулиці. Також я помітив замовляння від вампірів на вході і важкі металеві грати, оповиті срібними дротинами, які у будь яку хвилину могли перетворити комфортабельний будиночок для гостей на пастку. Вікна були побудовані у вигляді стрільчатих бійниць – вузькі, продовгасті, гострі зверху, із прямими підвіконнями внизу. З цих вікон було б добре тримати оборону, але було не можливо втекти крізь них. Так, це пастка для дорогих гостей.

Кімнати вражали розкошем інтерєру. Дорогі килими із довгим ворсом, гобелени, картини, шкури звірів, лампи, канделябри, каміни – але жодного натяку на зброю, яку звичайно вішають на стіни у таких інтерєрах. Складалось враження, що хтось свідомо вилучив із кімнат усе, що могло служити зброєю. Підсвічники і лампи були надійно вмуровані у стіни, а меблі були настільки важкі і з таких дорогих порід дерева, що виламати з них якусь довбню було б просто не реально.

У моїй кімнаті стояло величезне ложе, застелене червоним шовком. Біля ложа стояв келих з червоним вином, із тонкої кераміки. Провідник запропонував мені відпочити після дороги, і пригоститись винцем. Я не хотів ще більше поглиблювати ями, у яку я так добровільно забрів, тому від вина відмовився, а провіднику сказав, що з радістю скористаюсь його пропозицією і трохи посплю, щоб бути свіжим і повним сил для аудієнції з Королевою.

Коли він залишив мене на самоті, я почав вивчати свою кімнату, яка по сумісництву виступала тюремною камерою. Я розумів, що зможу вийти тільки перебивши усіх охоронців, причому так, щоб вони не встигли опустити грати і перетворити цей будиночок для гостей на клітку. Для початку прикинемось наївним іноземцем.