Майже досяжність

Непривітні вулиці, які ти проходиш по дорозі до дому завжди вселяють віру у затишну домівку. Тобі хочеться посміхатися сама до себе і до всього світу, мислиш глобально, тобто посміхатися до всього світу не вийде, який би великий у тебе не був рот, хоча не про розміри роту йдеться, а про щирість і невимушеність твоєї кумедної посмішки, що ніхто ніколи не здогадається, що ти просто йдеш з роботи до дому. До тебе неквапом підповзають думки про небо. Якщо вважати, що небо це інтерпретація недосяжного, зокрема недосяжно для тебе, то щастя – це політ, а політ – це стан майже досяжності недосяжного. Згадуєш, що ти все таки ставила собі ціль досягнути його, а може й не ставила, але та ціль поставилась підсвідомо. Скажімо так, щось в твоїй голові вирішило що ти надто не впевнена в собі і вирішило тобі допомогти. І от ти тут літаєш над темними вулицями вечірнього Львова, заглядаєш по смердючих під’їздах, заповзаєш у каналізаційні люки, і всюди змінюш запах на запах полуничний, або ж просто – запах відсутній. Так як і тоді, коли страшенно хотілося спати, і його плече здавалось незручним, і ти як завжди принюхалася і здивувалася, бо нічого не відчула. Кудись він всмоктався, втягнув в себе прокурене повітря і залишився істоткою без запаху. Може це й на краще, ти принаймні не будеш мучитися, коли відчуєш той запах стоячи в переповненій маршрутці чи миючи посуд. Не будеш мліти, коли побачиш у жіночки з дитиною ті самі очі, і взагалі, чого ти це згадуєш. Це було всього лиш... Це всього лиш було...

А тепер зовсім мокро в голову і по спині стікають краплі води, вони так важко падають з кінчиків волосся і заповзають аж під светер. В колонках музика яка не звучить. Вона лиється розом з тими краплями і заповзає не тільки під светер, а й в самі твої нутрощі. І тобі зовсім не хочеться рухатися, тобі хочеться впасти і завмерти, наче у кататонії, впасти на плече і померти в цій дикій агонії закінчення твоєї улюбленої пісні. Безпритульна. Мабуть ти досі така, але тобі це до біса подобається, якщо не враховувати те, що ти цього боїшся. Але ж це така свобода. Та свобода,я кої ти хотіла кілька місяців тому, а тепер та затишна в’язниця здається тобі домом і раєм. Ти маєш можливість творити дім для інших. Пробуджувати їх і давати відчути, що немає нічого кращого ніж божевілля без галюциногенів. Що в житті можна мати таку силу, можна бути дитиною і можна бути безмежно мудрим, бути безмежно щасливим і обожнювати дерти на собі воосся коли ти безмежно нещасний. Це круговорот абсолюту, це його істина. Позбуватися непевного «майже» і бути абсолютним і цілісним, доповненим самим собою і гармонія проросте крізь твою шкіру і волосся квітучим оргазмом самодостатності. Політ, так високо, що мало не стикаєшся з небом, яке безмежне, як і твої можливості. Очі вже не мають значення. Ти бачиш те, що відчуваєш, чого торкаєшся пальцями. І тобі біьше не потрібні ці 5 відчуттів. Тобі потрібне тільки одне – шосте. Відчуття польоту. Польоту під саме небо. Щоб вмирати кожної секунди з таким пафосом, який дає змогу прокинутися іншим. Тільки не лети на південь, там надто гаряче і ти забудеш, як це, коли холод виблискує на твоїх віях блискучим інієм.