Кладовище сердець(2)

4. серце

малюка

Ні, все ж таки краще спостерігати за рухом навколо себе поза утробою. А та жінка, що час від часу мене годує, зветься тепер моєю мамою. Принаймні так говорять дорослі, хоча я й сам про це знаю. Чи я не відчував її тепло до виходу назовні? І тільки один раз – саме коли відбулася моя з’ява на цей світ –

я не можу пригадати майже нічого. Прикро, але коли з тобою роблять невідомо що, то чи до згадок? Не зовсім свідомо, але все ж пригадую грубі голоси навколо, якесь зміїне шипіння води і їдучі волосини світла, що прорізалися в глиб моїх сірих очей. Я тоді дуже кричав, бо що мав робити, коли дофіґа зівак, та й дихати було затхло і бачити щось явне було важко. Тож у згадках лишилися не вельми приємні враження.

Тільки-но трохи розвиднилося, як мене, обмитого так-сяк від усякого слизу та крові, понесли кудись, ніби нікчемне кошеня, що приречене на озеро. Таких безпомічних звіряток, як я, в оранжереї для малюків було вже чимало. Ну, це вже взагалі фіґня – більшість репетує, ніби їх окропом обдали. Тихіше, хлопці та дівчатка, ви вже народилися! Ну що ж, зрозумів: сьогодні побазікати буде ні з ким.

Груба медсестра доїдала зі слоїка, облиплого жиром, прокисаючий борщ. Йой, тітко, май совість – з четвертої години ранку ще й рісочки в роті не мав! Хочу мамку, а особливо те, що в неї за пазухою! Ага, зарухалася, незграба. Фу, що це за лайно тицяє до рота? Бр-р, яка гидота. Як потім розчув із розмов білохалатих – то була глюкоза. Як хтось казав: «Аби не затухли». Згодом почали давати капучино під зашифрованою назвою: біфідумбактерин. Ну, це ще півбіди, жити можна. Врешті-решт на другий день таки понесли до мами. О, нарешті солодкі хвилини задоволення в смачних краплинах молока!

Лікар, який мене вивів на світ, – досить-таки бездушна людина. Як на мене, то він схожий на тих монстрів, яких часто бачу. Поміж нами, малюками, кажуть, що то душі халатних медсестер і лікарів, які не знаходять притулку на небі й відробляють колишні гріхи, зберігаючи життя матері або дитині. Все ж инколи не встигають, бо що вони можуть вдіяти проти корумпованих живих? Самі колись такими ж були. А ще чув розмову, що за кожну нашу особу виплачують матері компенсацію. Певно, за те, що так тяжко було виносити дитя. Тож кричимо буцімто не задарма. А ще над нами літають маленькі, розміром не більші за метелика, крилаті істоти, вдягнуті в шкіряні берці, камуфляжні штанці та футболки з невідомими закарлючками. Взагалі-то дітлахи називають їх янголами, але особисто для мене є вони нічим иншим, як звичайнісінькими глюками після того, як нам було зроблено щеплення на всяк випадок від нічого. І так буде доти, поки не відбудеться перехідний період у дитинство. Як мінімум це в два рочки, максимум в чотири.

Багатоначитана моя мама передала мені природжені знання, отож цей світ аж ніяк мені не здається незнайомим. По-книжному всі знають, що дитина починає розуміти все лише після першого року життя. І ви в це вірите? Це ж повна туфта! Я вже бачу свідомо цю дійсність з усіма її негараздами. Бачу, наприклад, довгоногих або жирних тупих медсестер, для яких ми всього-на-всього чергові шматки живого м’яса. Їм нічого не варто необачно потягти нас за ногу, кинути, впустити, а потім матері сказати з награним співчуттям: «Ой-йо, ми не додивилися на початку, а в нього ж вивих був вроджений! Видно, матусю, ви неправильно при пологах поводились... Та це нічого, не хвилюйтеся – тепер як інваліда дитину оформите, більше грошей мати будете!» І в додаток очима просять: ДАЙ… А инколи просто банально забувають погодувати бридкою глюкозою – і перші дні малюка стають останніми. Потім виправдовуються: «Ми намагалися, але невже вам не було видно, що дитина була приречена на смерть при пологах? Не переймайтеся так слізно, ще народите, а там, після чергового Нового року, ще більше пообіцяють... Мільйонерами будете!» Чи вони самі в житті ніколи не народжували? Не можна ж власне існування перетворювати на звичну роботу. Ми ж бо не наслідок їхньої праці! Ми новітнє покоління! Ми хочемо жити!

Бачу і те, як лікар-гінеколог тішиться з надбавок президента і зазирає кожній вагітній… туди – це само собою, але нині у жінок з’явився новий дуже корисний орган, який називається – ки-ше-ня! І бігають задовбані татусі, шукають, позичають, але знаходять, бо куди їм, грішним, діватись? Я кесарський і, як чув краєм вуха, за мене злупили більш ніж п’ятсот баксів. А це таткова зарплата за три місяці. А може, й добре, що кесарили, бо часом буває й таке, що мам не дочищають. А потім починається після пологового: скажена температура, антибіотики, а нам на харчування нутрілони, нани і різні инші сурогати справжньої їжі. Не знаю, не пробував, але чув, що то на смак ніби крохмаль з якоюсь неїстівною хімією. В нас у палаті є дівчинка, у якої мама взагалі чомусь не молочна, так на нани підсіла конкретно. Очі як у тієї вампіриці за певний час стали – ні дихнути, ні духа пустити в повітря. Ну й безсоромні все-таки ті створіння лікарі, навіть за хабарі працюють абияк. Біда в тому, що поки перебував у пузі – нафіґ повідлежував власне тіло, і поки наберу сил, рік може минути. От заїхав би тим диво-спеціалістам по кумполу, щоб до кінця все доводили! Жаль, жаль, що руки влучають поки що не туди, де треба.

Ввечері до мами приходив татусь. Цікаво, який він? Я ж не бачив його ніколи. Пам’ятаю його дотики до маминого живота, його спілкування зі мною. Думаю, з голосу впізнаю, хоч би не сплутати його з кимсь. А раптом виявиться якесь чухно, що й спілкуватися з ним через смердючий перегар буде впадло. Та, думаю, не помилюся. Вже ж чув новину: через два дні виписують. Нарешті скінчиться затяжна каторга і та остогидла глюкоза. Хочу домів, у затишок і спокій!..

Лишаються лічені хвилини до того моменту, коли доведеться накивати п’ятами з цього сумнозвісного закладу. Більше я не хочу сюди потрапляти, слава богу, що двічі в одних стінах не народжуються. Яке щастя, що я чоловічої статі! Господи, нап’ялюють на мене якісь кабатики, повзунки і при цьому ще й замотують. Добре, добре, я ж панківська дитина, вдома закатаю істерику – ніяких пеленок і ковдрочок! Ну нарешті, народили, несуть мене на вихід!

О, знайомий голос! Татку, агов, я тут!!! Забирай мене звідси якнайшвидше! Боженьку милий, оте патлате – мій татусь?! Ну добре, добре, головне, щоб людина була слушна і щира. Я думаю, ми згодом скєнтуємося. Фу ти, ще наостанок якась тітка розводить моїх батьків на бабки. Фотографи, кінооператори… Хроніка на пам'ять. Вишкрібається чи не останнє. І відеокасету в дарунок за кошти ошалілих предків. А на чому ж її дивитиметься татусь удома? Що там є комп із дисководом – знаю, а от касету хіба що на пальцях чи на олівцях крутитиме... Прикольна буде в мене торохтуха.

Все. Тиша. Я знаю: татко понесе мене зараз до машини. Хочу спати, вперше за п’ять днів, як ніколи. Все ж таки не в казьонних нарах, а на моцних руках татуся. А попереду батькам годувати, купати, мастити мене олійкою і змінювати важелезні памперси. Все попереду…

25-27.о1.2оо8

5.Серце

викраденого

сина

Моє дитинство обірвало зв’язки з безпроблемним світом ще два роки тому. Батьки збайдужіло дивилися на власні дикі ігрища крізь темряву скандалів і ненависти одне до одного, все ж таки здалися і збагнули, що дев’ять років спільного життя їм пішли не на користь. Почався неприємний і затяжний процес розлучення. Вони хотіли на повну відомститися, при цьому не помічаючи, що окрім самих них є ще й восьмирічний син. Зі свого дитячого погляду я вже розумів, що щось не до ладу вдома. Мама постійно скаржилася на тата, тато в свою чергу відповідав тим же. Хто був правий, насправді, – зрозуміти було важко. Та вже й звик до того, що як починалася «робота в полі, то й стіни лишалися голі». Матері ґаздівством було в лом займатися – вважала це некорисною і неприбутковою справою. Та все ж надія на те, що восени ще буде перемир’я, не покидала мене. Принаймі так було в минулі роки…

Наскільки мені відомо татко, коли одружувався (та і взагалі на перші роки мого життя), не вживав алкоголю, але на останні роки шлюбу ніби звихнувся. Ні, він жодного разу не перебував у запої, але його поодинокі п’янки перетворювалися в часткову залежність. Одного разу він навіть, «стрельнув» у мене гроші, які я напосівав (звичайно ж потім обіцяючи віддати) на черговий пірует горілчаної ейфорії. Взагалі то й сам непогано заробляв, але просто инколи грошей було йок, особливо після затяжних святкувань. На те, що в тата були загули особливо я не ображався, може через те, що він намагався переді мною не з’являтися в нетверезому стані й ніколи не похмелявся і це було добре. Коли разом зустрічали свята, ну типу там дня Незалежности, чи Перемоги, взагалі спиртного не пив. Ніколи на мені не економив, одним словом любив мені приділити максимум уваги. Щодо алкоголю, так думаю, що в такі дні у ньому були збережені ще якісь людськи норми. Де ми тілько не блукали з ним, чого тілько-но не бачили! Та й без свят иноді були справжні свята. Гасали почергово з гірки на санчатах, ходили по гриби, на річку тощо.

Після того, як батьки, хоч ще й не офіційно, але все ж таки розлучилися (що їм заважало розбігтися кожному в свій куток одразу, ніяк тепер не збагну. На вовчих правах вони ще прожили рік, але вже кожен по окремо) татко перебрався до Донеччини знайшовши там собі кобітку. Але це нам не заважало часто бачитись і так само вибиратися на збіговиська до міста. Пам’ятаю з його розповідей, про те, як він ще школяриком пробував писати віршики і от на той час він став трохи друкуватися, затусувався в якійсь літтусівці, його твори почали помічати. За ті часи він тепер згадує так: «Я вчився на власній попсі!» Мої репліки матері, типу: «Тато може створити свято, а ти й не намагаєшся!» скінчилися, як я тоді думав, в мою користь. Вона обіцяла, що незабаром щось вигадає цікаве. Та чи міг я тоді уявити в яку лажу обернуться її обіцянки. Якось хитрістю почала просити татка з’їздити в гості на рассєя до сестри, недовго, так десь на тиждень.

Тоді була середина червня, коли ми поїхали. Господи, в якій я дупі тоді опинився. На перший погляд колоритні краєвиди села були всього-на-всього оманливими муляжами. Серед місцевих мало було справжніх росіян – переважно нелегали. Був колгосп, сільрада, аптека і школа. Щоправда був ще кабінет дільничного, але дільничий з’являвся лише в рідкісних випадках, бо обходив ще кілька инших сел. А до райцентру було бл. тридцяти кілометрів. Єдине, що втримувало людей, так це те, що горілки можна було пити вдосталь і ніхто не покарає за це. Звісно, під час літньої пори можна в полі непогано закалимити. Мама готувала їсти робітникам, час від часу взагалі не поверталася домів на ночівлю. Чув, щоправда, як за парканом пліткували бабці – мама знайшла собі якогось бригадира, тож у них мабуть «лябов». Та мене якось це не тривожило, а турбувало те, про що розповідали брати. Найбільше їх жахала зима – знову, як і минулого році доведеться доношувати від найстаршого гумові чоботи, і цупити в сусідів дрова та вугілля. Найстрашнішим для мене було те, що вже минав… серпень, я розумів, що доведеться і мені з ними доношувати чиїсь чоботи. А судячи по тому, як мені відзначили День народження усвідомив, що ласки мені тут не бачити. Постійно був у двохкімнатній багатонаселеній хаті крик та зауваги, які поступово перетворювалися в щедрі потиличники від маминого шваґера-вихователя.

Нарешті, коли літо вже майже закінчувалося, не витримуючи неясної гри в мовчанку приїхали таки татусь з дідом. Я тоді ще був надто малий, зазомбований і взагалі без всіляких сподівань на краще. Мене одразу попередили, що матиму будь який діалог з рідними, то матиму проблеми.

В той спекотний день біг з друзями з річки, а напереріз нам вискочили брати, включно зі старшим. Гостям був вказаний дальній путь в обхід по окружній дорозі, тож моїм трьом братам вдалося таки затягти час і пояснити мені те, які наслідки мене очікують після спілкування. Незабаром за рогом вже почали видитися силуети гостей, а коли перетнулися, я створив ілюзію нібито взагалі їх не знаю. Нерви таткові здали – не витримав і я. Обіймаючись з родимими щось намагався пробелькотіти, батько в свою чергу процідив: «Боже, сину, як же тебе тут закацапили!» Врешті решт з материної сторони рідня все ж таки пішла на уступки і мені дозволили трохи з рідними прогулятися. При цьому був наставлений до нас найменший двоюрідний мій брат. Що поробиш – донощик, вільні вуха. Сексот одним словом. Але мої рідні не дурної породи, тож їхали сюди вже зі спланованим планом. Єдині помилки їх були в тому, що вони російських законів не знали. Ми бігали з ними по можливим управлінням. Звісно ж із-за мализни людей і по цих же правилах, що кожен знав своїх, суттєвого чогось не порадив ніхто. Бо хто запрошував сюди небажаних гостей, у селі ж бо все було спокійно, а тут на тобі. Явилися, не забарилися! Прекрасно знаючи це, мамкин шваґер лицемірив перед гостями власною псевдо-гостинністю, накупив «балтики», захопив маму з роботи і ми всі поїхали до річки. Підкрадався вечір, ставало прохолодно. Гостям було запропоновано продовжити трапезу в будинку, але перед цим заїхати по продукти. Шваґер скуплявся для гостей, звичайно ж в борг, дід докупляв за нал решту. Коли повсідалися до столу, після декількох склянок спиртного, мій вуйко (звично вже для мене) втрачав контроль над собою і ледве не почав колотити себе в груди доказуючи те, що для мене він ніби батьком став. Тоді мимохідь подумалося: «О, Господи, нащо мені скільки татусів? Вистачить одного – справжнього!» Оп’яніла дискусія почала виходити поза межі нормальности. Татусь спілкувався зі мною, йому до лампочки було застілля, після пива на річці горілку не вживав. Дід пояснював дядькові, що дитина мусить бачити і татка. Дядько скипів, почав погрожувати, розповідати про те який він крутий і що нас при першому дзвінку «куди треба» вишвернуть як останніх сявок звідси. Бійки рідні не бажали розуміючи те, що таким чином може зірватися заплановане.

Гордість дала свої плоди. Гості мусили йти. Батько обіцяв щоб йому те не стало ще повернутися сюди і витягти мене з цього лайна. Згодом я дізнався, що рідні ходили ще поночі до сільського голови, що в свої п’ятдесят з ґаком плакав, а татусь обіцяв помститися за ті сльози. Дізнався і про те, що вони ночували на гнилому сіні, а вранці, коли вони прийшли провідати мене, їм було відмовлено в спілкуванні зі мною. Так і поїхали не з чим «щиро дякуючи за братню гостину».

Але дідусь з татком не пальцем тикані. В одній з російських губерній, неподалік від столиці, татків брат працював генеральним прокурором. То ж по приїзду домів почали йому видзвонювати. Звісно ж він не відмовив у допомозі.

Ця історія закінчується от чим. Через два тижні після відбуття гостей маму вигнали з роботи, посилаючись на те, що хай спочатку з документами на мене наведе лад. При цьому її ще й оштрафували за нелегальність на кругленьку суму (пішло ЦВ від таткового брата). А рідні, з таткової сторони, в свою чергу наймають машину і повертаються, але вже не на марно.

Ті дні не забуваються. В ті дні я став дорослим зрозумівши, що на світі є страшний обман і що окрім нормального життя є ще й злидні. Мамо, мамо, чи тобі було байдуже, що зі мною станеться? Чи ти думала лише про те, як би вдало насолити таткові? Але чому саме на мені вирішила проекспериментувати?

Нічого не відаючи про приїзд татка спокійно хапав галки в сільській школі, аж раптом…двері прочинилися – на порозі стояв заплаканий татусь.

–.Сину, збирайся скоро – їдемо домів!

Вчителька намагалася щось заперечити, але татусь вже не слухав її, лише бовкнув: «Вчить далі, то не ваші вже справи. Ваше управління в курсі!» До самої митниці я мовчав, то було і не дивно. Язик важко рухався – мене трусило від остраху. А раптом може щось трапитися? А раптом доженуть. Але на щастя нічого такого не сталося: фото і досьє на мене внесли в комп’ютер. Більше без офіційного дозволу одного з батьків богзнакуди мене вивозити неможна! Нарешті на території рідної країни я повністю вспокоївся.

Все ж таки з рассєї мамина сестра по мобільному попередила про те, що мене забрано до України. В свою чергу нас також попередили, що на нас лаштується засідка. Але то вже не страшило, я розумів, що все було продумано наперед чьотко. По приїзду до села ми хитрістю обійшли всі перепони. Мене треба було на наступний день везти до таткового адвоката, щоб власнослівно підтвердити те, що зі мною було вчинено.

Ще через тиждень відбулося засідання опікунської ради, на якому було вирішено: до мого повноліття залишити мене з татусем і лише на вихідні, чи на канікули, гостювати в мами. Справу, стосовна мого нелегального вивозу за кордон, тимчасово заморозили в адвоката до раптових випадків.

Після всіх тих каверзів батьки офіційно розлучилися без всіляких судів спокійно і тихо. Заява припадала пилом ще з травня. За офіційною версією шлюбу вони прожили разом десять років – дев’ятий був їх останньою краплею терпіння.

Вже повесні наступного року татко розірвав стосунки з донецькою дівицею, повернувся повністю домів, придбав нову забавку – комп. На черговому засіданні літоб’єднання був обраний одноголосо заступником голови. Став і мене потроху втягувати в літературу, а мої перші твори висвітлював у пресі, Інтернеті, тощо. Ми знову почали нормально жити, святкувати, їздити в мандрівки в цікаві міста. Мама повернулася до рідного міста і трохи вспокоїлась. Переговори, влаштовані татком щодо пропозицій миру, не дало ніяких результатів, але вона й не робила особливо нічого більше злого. Звичайно ж я люблю її, але більше ставлюся до всього якось без довіри. Згодом вона почала влаштовувати особисте життя: знайшла собі мужика (от його я не долюблюю: як на мене трохи застарий для неї і взагалі не цікава особа для мене), народила від нього мені братика. Батько в свою чергу теж не відстає і десь на заході країни (завжди був якийсь заукраїнізований, часто любив казати: «Діди козацького роду і їх кров вирує в мені. Я мушу продовжити їх традиції!» ) знайшов собі кобітку, таку ж із поглядом на життя, як він казав: щиру людину і спільного соратника в думках. Вона теж літератор. Через рік і в них народився син – ще один рідний братик! Татко досі лишився дорослою дитиною – дитинство і в нього було недитяче. Тож вирішив мабуть надолужувати втрачене. В нього вийшло, а для мене… Я став надто серйозним у власних роздумах і маю инші погляди на життя. На даний момент як і раніше проживаю в батьківському будинку, бавлюся на його компі, часто спілкуємося по мобільному, инколи зустрічаємося. То я до нього, то він до мене їздимо в гості. Я хотів би бути військовим, а в них є де вчитися. Тож після чотирнадцяти матиму повне право поїхати до нього назавжди. Жаль, що цього неможна зробити зараз – на суд має подавати мама, а вона вже знає, що тоді рішення буде не в її користь. Нічого, мені пішов тринадцятий рік, тож чекати вже не довго. Поки що таткові дідусь та бабця не залишають мене в скруті та біді. А про своє дитинство ще довго згадуватиму, але те, що дійсно варте спогадів…

3о.о1.2оо8

6. Серце

монаха-вiровiдступника

Та що ж це сьогодні таке? Боже, дай сили дописати – я ж покаявся! Милости прошу хоч до вечора: заспокой диявола в мені! Не дай мені померти невпізнаним і забутим. Я хворий, безнадійно хворий, за те, що тебе вчасно не послухав…

А починалося все з весни, коли преса невиліковно скавуліла про страшне наближення армаґеддону. Звісно ж я скептично поставився до цього: «Люди, ви що дурниці городите – мені тілько шістнадцять, а вам вже і баста! Із наближенням урагану з Європи, його безкінечні кружляння перед застійною стінкою, окропили моментально нас окультною океанічною хвилею під назвою – ГЛАСНІСТЬ! Ми, загнані цікавістю в євротабун нерозумні ягнята, поглиналися в її бурхливій моді, ласували найзаборонішими плодами і одне за одним потопали в схожих сюжетах, які нас навчали як жити, але по-инакшому стандарту. Багато тоді якісного вихлюпнуло з неї, але й дечого до божевілля страшного. По всьому СРСР (точніше на потрісканих швах хуліганських республік) почали блискавично розповсюджуватися і діяти секти: «Біле братство», «Нью Ейдж», «Свідки Ієгови». Повиповзали зі своїх зміїних нір «П’ятидесятники», «Адвентисти сьомого дня», та їх багацько було, хіба всіх пригадаєш. З дозволом генсека-президента на все західне, з появою важкого року почали і з’являтися колись заборонені, а нині легалізовані американські рок-гурти «Black Sabbath», «Ozzy Osborne», «W.A.S.P», «Judas Priest» на совітських подобах магнітофонів. Тоді з появою сатанинських гуртів сформувалася найстрашніша із всіх сект – сатанинська. Дивно, але факт залишається фактом – саме в той період досить таки суттєво почала відроджуватися церква, використані колись під склади храми очищалася від всілякого хламу, реставрувалися фрески та облупані за часи занедбання стіни. З домів зносили сховані від комуністичного тоталітаризму церковні скарби. Люди ще ніяково тоді заходили молитися – старі рубці атеїзму досить таки довго заживали.

Починалася епоха нірвани і дешевого на той час екстазі. Фактично легалізувалася і проституція. Молодь шукала легких розваг а дрібні спекулянти за помірну плату мали все. Жити почали по принципу: хочеться кайфу – плати, хочеться більшого, відповідно і плати більше. Знаходилися «добрі дяді» які на перший раз «пригощали», щоб потім повністю присадити на ширку. Саме не бажаючи боротися з власними проблемами почав шукати на вулиці кайфу і я. Якось і не намірявся ширятися, просто собі иноді покурював травку. Благо, що була доступною така шняга не у спекулянтів (хоча инколи приторговували зіллям цигани) а у звичайних світських ресторанах типу «Красный мак», чи щось таке на подобу. Тоді ще заборони досить повільно діяли на народ, бо як же: країна перебувала в стані ренесанс! Тож час від часу чадів косячками, втягнутися не приколювало, до чогось инакшого і сильнішого не тягнуло. Але одного разу таки сталося. Давні знайомі запросили мене на природу, типу вайн подринчити та з ґьорлами понайтать. Хіба я міг передбачати щось наперед? А сталося те, чого найбільше боявся. Четверо тримали «тіло», п’ятий вп’яв, як згодом дізнався, слонячу дозу якоїсь(щоправда якісної) ширки. Найтать побрів сам, як – не пам’ятаю. Три дні мене ламало не по дитячому, три дні приходив хтось із тих знайомих мене вмовляти «полікуватися». Організм не піддавався на смертоносну кубатуру кайфу і боровся до кінця. На четвертий день повністю попустило і я здав братву копам, бо що мав робити. Були не дивними їх відвідини, адже предки були за буґром. Згодом якось почало забуватися, перемоглося, на баян, на щастя, не присів. Життя вимагало все одно драйву і шукало на власну дупцю подальших неприємностей. На моє безголів’я таки знайшлися пригоди, які надалі перекреслили все моє життя жирною лінією.

Після чергового розпивання вайну на сейшені у великому місті (пиво, горілку, самогон якось тоді вживали недуже) в одному з підвалів до нашої юрби підійшли якісь незнайомі хлопці і запропонували прогулятися на кладовище. Супер, нічний стрьом – це ж круто! Звісно ж були підозри, що то сатаністи, але хто їх стрьомався, коли кожен другий сидів на сатанинському хеві.

Початок знайомства виявився досить таки цікавим. Далі дринчили вайн там вже були й инші члени секти. Якісь нелюди розкопували могилу, дівки щось волали незрозумілою мовою і тіпалися в конвульсіях, ніби їх перемкнуло трохи струмом.

Не усвідомлюючи, що зі мною коїться я конкретно почав зависати з ними. Через тиждень була посвята в сектанти, але без будь яких клятв. Це мало було відбутися згодом. Але все ж таки дещо мав робити для того, щоб увійти в їхню довіру. Ні, тоді ще до поцілунків під хвіст козла ще не дійшло, але напої з сумішами емфіземи доводилося пивати. Неодноразово допомагав розкопувати могили, часто і займався з ними грабунками духовних цінностей. На той час закінчувався квітень і все наше збіговисько очікувало Вальпургієвої ночі. Мали їхати на Донецьк, на Верховну гору. З того й почався відлік секунд мого часу до власної смерти.

Зібравшись на Лисій горі в ту містичну ніч, «відьми» щось ворожили на чистій воді й згодом повідомили присутнім те, що має з’явитися диявол. А новоприбулі члени секти саме від нього сьогодні мали стати повноцінними його слугами. Їхня ідея на мене не дуже спрацювала – не люблю слуг і рабів! Я почав подумувати як би найшвидше звідси драпонути і більше взагалі тут не з’являтися. Ну не моє це, не на той ровер сів їздити. А трохи пізніше я взнав що ще взагалі буде. Диявол начебто подасть знак і його дух перейде в... козла. Щоб підтвердити перед ним свою покірність, окрім паперів підписаних власною кров’ю, мусиш ще й поцілувати козла... в зад. Та щоб ви скисли фанатичні ублюдки! Тихцем, поки всі були зайняті спостереженням дійства, відповз до низу. Біля підніжжя гори стояли мотоцикли, тож я вже обдумував як краще зробити хода, щоб якось не догнали. Бо вб’ють же. Дістав з кишені ніж і пообрізав дроти, та позсовував залишки їх у свій рюкзак. І лише на одному не робив нічого – лишив для себе. Міг би вже й дременути звідси, але цікавість не дала це зробити – вирішив ще трохи поспостерігати. Незабаром, одна з відмочок, що щось ворожила біля жбану, прохрипіла до юрби: «Дияволе, якщо ти чуєш нас, дай знак і увійди в тіло!» Вода зашипіла і зайнялася полум’ям. Дурні сектанти попадали долілиць, а я, в свою чергу, щось почав пригадувати з уроків хімії. Та аналогічні досліди ми ж робили! Я щодуху заволав: «Це ж звичайнісінька хімія, вас обманюють!» Не пам’ятаю, як скоро скочив на «Яву ( а ганяти на мотоцику вмів добряче)», як вскочив в квартиру до знайомої дірки. Погоні за мною не було, лише на початку втечі чув розлючені крики: «Ми тебе знайдемо – ти забагато знаєш!» Моцик кинув метрів за сто не доїжджаючи будівель, щоб не запалитися. Починався мікрорайон, тож хай спробують знайти в доброму десятку багатоповерхівок. Принаймі в цю ніч.

На рік ніби все стихло, припинилися і мої посиденьки в підвалах. Але саме через рік сталося лихо. П’яні менти збили своєю машиною мого найкращого товариша. Нажаль про цю гірку новину я взнав лише через місяць, останнім часом перестали листуватися. Він втравився в секту, свідки Ієгови, мені не дуже це подобалось. Запізніло повідомила про його смерть дівиця, з якою нібито він аж «на небі» він збирався побратися – теж єговістка. Звісно ж у неї виник шанс і мене втягнути з тельбухами, вбитого горем, в їх гарем. Товариш був з Харкова, тож одразу ж помчав туди. Побував на цвинтарі, поспілкувався з батьками, ще не зовсім втягнутими в полуду, взяв на згадку товаришеву біблію і повернувся домів. Вже наступного дня в різному місті зв’язався з лідерами секти і почав відвідувати їхні проповіді. На початку все подобалося: постійно усміхнені доброзичні люди, солодкі оповіді, одним словом все при краватці. Але, було але. Вони цитували біблію зовсім по-иншому, ніж те, що я знав ще від предків. Їхня помилка була в тому, що слідуючи за їхніми вказівками я почав перечитувати і робити власні висновки. Через тиждень пішов звідти розуміючи, що потім, як із сатаністами, може статися пізно. Та мені й ніхто не боронив. Так як я вже почав читати біблію, то вирішив її дослідити до кінця. Це досить таки сильно втягнуло і нарешті я усвідомив істину: «Діди помирали під християнським хрестом і я помру під ним!» Вже через рік вирішив себе остаточно присвятити богослужінню. Тож подався вступати в духовну семінарію, і це мені вдалося. Усвідомлюючи скілько гріхів накоїв навчання далося таки легко. Довершити діло, тобто читати в храмі проповіді, не вдалося. З-за власної необережності, під час повернення зі щорічного синоду священників, потрапив під поїзд – живим то лишився, але ноги таки відрізало. Хто ж мене тепер поставить проповідувати на протезах? З цими думками подався в монахи, бо якось звик вже до духовного життя.

Бог все одно гнівався і вирішив перевірити мене в останнє на міцність. На передодні великого свята монахи готувалися до завтрашньої смачної трапези у великому залі, а я в своїх покоях читав. Раптом в світлиці почулося брязкання та гуркіт і я вийшов зі своєї кімнати. Те що я побачив було жахливим дійством. Шестеро молодиків, нехіло озброєні калашами, тупо пакували у валізи все що сяяло. Я впав на залишок ніг і несміло почав молитися. Один з мародерів обернувся і прохрипів: «Хлопці, я цього монаха знаю. Це той, що втік з Лисої гори на моєму мотоцику!» Мої здогади не дали помилитися – це були знайомі сатаністи. Часи рідко змінюють людей до невпізнаваємости. Та й минуло якихось шість з ґаком років. Далі вже чув репліку иншого: «Ти можеш навіть зараз спокутуватися перед дияволом. Будь з нами, допоможи нам скоріше завантажитися» На це я запитав: «А що казати, коли хтось з’явиться?»

– Відповіси, що по тебе повернувся диявол і ти йдеш із ним! Але якщо ти упертий монастирський осел і нас підставиш, то вирок кулями розпишемо на твоїх грудях негайно!

Боячись розправи я погодився, але чи уявляв чим це скінчитися для мене. Під самий кінець нашої безчинної акції вандалізму увійшов іґумен а з ним декілька ченців. Грубий хлопака процідив крізь зуби: «Стояти падлюки, перестріляю як великомучеників!» Іґумен осудливо подивився мені в очі і захитав сивою головою. Я сказав те, що мав сказати. При моїх словах грубий зідрав з мощів накривало і витер ним свої брудні чобітки. Божа Матір закровоточила слізьми злости… Зібравшись з духом настоятель сказав: «Анафемою вас проклинаю а тебе, віровідступнику, найбільше. Сім тобі років в тяжких муках зогнивати, а потім підеш до свого диявола горіти до пекла!» Після цих слів його важелезне тіло підкосилося і він відав душу Богу.

Вся ця історія закінчується жахливо. Награбоване знайшли на другий день в схованці і повернули в монастир. Хлопці один за одним почали по невідомим причинам зникати, ніхто не знаходив навіть їхніх тіл. Лише нажахані люди розповідали, що бачили похмурих привидів у їхній подобі з перерізаним горлом і виколупаними очима. Це сталося майже одразу після їх зникнення. Про цей, та про випадок в монастирі сенсаційно гуділи в газетах. А я? Я лишився один з тих поганців, сьогодні лишився останній день моїх мучень. Тоді, в далеких 80-х, обіцяний армаґеддон не наступив, він настав зараз для мене…

Дякую, Боже, що дозволив дописати до кінця всю цю мою історію. Амінь.

о2-о3.о2.2оо8